Мова І суспільство. Постколоніальний вимір Укнижці висвітлено питання історії української літературної мови, форм побутування української мови та її сучасного с

Лариса Масенко

Мова і суспільство. Постколоніальний вимір

У книжці висвітлено питання історії української літературної мови, форм побутування української мови та її сучасного стану. Дослідження здійснено в соціолінгвістичному аспекті: мовні проблеми розглядаються у їх зв'язку із суспільними, розкрито соціальну зумовленість мовних явищ, досліджено специфіку мовної політики КПРС на українських теренах і її роль у формуванні сучасного двомовного соціуму України. Основні поняття соціолінгвістики – мовна ситуація, мовний конфлікт, мовна стійкість – висвітлено в контексті українських реалій.

Книжка призначена для студентів-філологів, викладачів вищої школи і вчителів української мови, але вона може зацікавити й ширшу аудиторію.

Рецензенти:

М. Д. Феллер, доктор філологічних наук,

Н. П.Шумарова, доктор філологічних наук

Рекомендовано до друку Вченою радою Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Протокол № 24 від 24 квітня 2003 року

© А. Т. Масенко, 2004

© В. А. Гаркуша, художнє оформлення, 2004

© Видавничий дім «КМ Академія», 2004

ISBN 966-518-255-2

Зміст

Вступ 2

Українська літературна мова. Історія становлення й розвитку 5

Доба українізації 20-х років. Концепція мовно-культурної політики Миколи Скрипника 11

1930-ті роки: українська мова в добу Великого терору 18

1950-1960-ті роки: альтернативне мовознавство шістдесятників 28

1970-ті – початок 1980-х років: посилення русифікації 38

Сучасні проблеми правописного, термінологічного та лексикографічного нормування української мови 46

Усні форми побутування мови. Явище вульгаризації мовлення 51

Суржик як соціолінгвістичний феномен 58

Мовна ситуація України 64

Соціальна стратифікація української мови. Мовне середовище 70

Мовна поведінка особистості в ситуації білінгвізму. Поняття мовної стійкості 79

Замість висновків 87

Вступ

Світовий досвід показує, що мовно-культурний фактор є вирішальним у становленні національних держав. На відміну від середньовіччя, коли головним принципом цивілізаційного розвитку був конфесійно-релігійний, в модерній історії національних держав поширення однієї мови як загальнонаціонального засобу освіти і творення культури стало найдієвішим чинником об'єднання населення в межах однієї країни.

Як зазначає швейцарський політолог Урс Альтерматт, «для багатьох європейців сьогодні набагато важливішими від релігії є мова і культура, які в європейських національних державах становлять ключові сфери й принципові розпізнавальні ознаки. Хоча державно-політичні кордони ніде жодною мірою не збігаються з культурно-мовними, практика більшості національних держав орієнтована на те, щоб створити гомогенну мовну культуру на спільній державній території»1.

Нижче у цитованій праці «Етнонаціоналізм в Європі» дослідник пише: «Як правило, національна держава визнає інобуття своїх громадян тільки в сенсі властивості окремих індивідів, якщо вони своєю особливою культурою не загрожують офіційній культурі держави. Більшість, що трактує себе як так звану "державотворчу націю" або як "титульну" націю, вимагає, щоб меншини використовували мову домінантної народності, принаймні публічно»2.

Ключову роль мови в утворенні національних держав підтверджує абсолютне переважання в Європі країн, об'єднаних однією загальнонаціональною мовою. З 47 європейських країн (якщо рахувати Росію, Закавказзя і Туреччину) своя національна мова є державною (або офіційною) у 41 країні, тобто у 85 % від загальної кількості 3.

Таким чином, утвердження в незалежній Україні мови найчисленнішого корінного етносу у статусі державної цілком відповідає європейському принципові мовно-культурного будівництва і є єдиним шляхом консолідації населення і гармонізації міжетнічних стосунків у країні.

Однак, домігшись перемоги в боротьбі за утвердження державного статусу української мови в 10-й статті Конституції, державницько-патріотичні сили суспільства не зуміли розробити і впровадити дієву мовно-культурну політику, яка б поєднувала норму обов'язкового вживання української мови в контрольованих державою сферах – в органах управління, судочинстві, в державних закладах освіти, науки, культури, в засобах масової інформації з практикою протегування своєї мови і культури в недержавних сферах суспільного життя. Саме так відбувалося в постколоніальний період мовно-культурне відродження чехів, словаків, угорців, хорватів, латвійців, естонців, фінів та інших народів, яким вдалося здолати розкладові наслідки тривалої асиміляції і побудувати незалежні національні держави. Постання цих держав стало можливим завдяки твердій і послідовній позиції владної еліти в обстоюванні законного права мови титульної нації бути головним засобом загальнонаціонального спілкування, що об'єднує населення в межах своєї країни.

Так, перший президент Чехословаччини Тома Г. Масарик з перших днів свого президентства у 1918 р. недвозначно заявив про колонізаційний характер заселення німцями окраїнних чеських територій. За його урядування чеська мова не тільки була проголошена державною, а й через низку законів активно впроваджувалась у суспільне життя. Усі державні урядовці й військові офіцери мусили складати іспит з чеської мови, причому іспит був складним, тому невдовзі переважну більшість урядовців і офіцерів становили чехи. Надаючи перевагу своїй мові, владна еліта Чехословаччини не зважала на звинувачення з боку німецької меншини у дискримінації німецької мови, оскільки відомо, що принцип мовно-культурної рівноправності в постколоніальний період демагогічно використовується в інтересах колишньої імперської культури і саме представники імперського народу найбільше на ньому наголошують. Насправді ж дотримання цього принципу в країні, де національну мову тривалий час витісняла імперська, є не чим іншим, як підступним впровадженням культурного дарвінізму або, в деяких випадках, і культурного геноциду 4.

Відсутність в Україні державної мовно-культурної політики призвела до збереження домінування колишньої загальноімперської мови і консервації стану масової двомовності, що має асиметричний характер, оскільки, за даними попереднього соціолінгвістичного опитування, до білінгвів різного типу належать переважно українці, тоді як мовній поведінці росіян кодові перемикання не властиві.

На відміну від індивідуального білінгвізму, вживання двох мов у загальнонаціональній комунікації в межах однієї держави є надлишковим і неприродним явищем. «Немає двомовних народів, – пише польський дослідник Єжи Вєлюнський, – так, як немає дитини, у якої було б дві біологічні матері. Раніше присутність явища двомовності означала, що один народ асимілює інший народ... Існування цього явища у наш час не може означати нічого іншого і, звичайно, нічого іншого не означає: мета залишається тією ж, засоби її досягнення інші, у цьому вся різниця... Утворюється європейський "ринок мов", на якому утримаються лише ті мови, за якими стоять гроші та сила»5.

Масова двомовність українців є наслідком тривалого процесу мовно-культурної асиміляції, тимчасовим перехідним містком, по якому людність рухалась від української до російської одномовності. Здобуття державної незалежності зупинило рух десь на середині відстані між супротивними берегами. У цій непевній і хисткій позиції ми лишаємося досі, тоді як завдання збереження і зміцнення самостійності вимагає рішучої зміни вектора двомовного розвитку. Немає сумніву в тому, що продовження інерційного руху до російської одномовності приведе країну до реінтеграції з Росією.

Успіх будівництва самостійної держави залежатиме від того, чи вдасться керівній еліті зупинити розкручений маховик русифікації і надати двомовному розвиткові країни зворотного напряму, тобто переорієнтувати нинішню російсько-українську двомовність на поступове зростання групи ситуативних двомовців за рахунок російськомовних одномовців із подальшим «перетіканням» двомовців до україномовних одномовців.

Цей процес, безперечно, потребує часу, що охоплює проміжок життя принаймні двох-трьох поколінь, але було б великою політичною помилкою зволікати із впровадженням низки заходів, котрі б забезпечили переорієнтацію мовної поведінки нових поколінь українських громадян.

Успішне виконання цього складного завдання вимагає розгортання в Україні соціолінгвістичних студій. Очевидно, що різні регіони потребують відмінних стратегій і тактик впровадження оптимальної мовно-культурної політики. Для практичних завдань державного мовного планування необхідно провести соціолінгвістичне обстеження різних територій і на його базі визначити показники демографічної і комунікативної потужності української і російської мов у різних сферах, а також виявити їх оцінні характеристики, враховуючи соціальну стратифікацію суспільства. Вимагає аналізу й комплекс психологічних проблем, пов'язаних із мовною компетенцією і мовною поведінкою особистості в умовах масового білінгвізму, кореляція заниженої національної самооцінки українців з явищем колективної втрати мовної стійкості.

Основна мета цієї праці – розглянути в соціолінгвістичному ракурсі питання історії української літературної мови, форми її побутування і сучасний стан.

Зазначений напрям дослідження передбачає перенесення акцентів з аналізу мови як замкненої в самій собі системі на комунікативний аспект її функціонування. У нашій ситуації це неминуче ставить у центр дослідження проблеми українсько-російського білінгвізму, співвідношення двох мов на території України, проблеми мовної поведінки особистості у двомовному соціумі. Не менш важливим є аналіз деформацій, яких зазнає внутрішня структура української мови під тиском російськомовних середовищ міських агломерацій Сходу й Півдня, розмивання її норм і появи змішаних типів усного мовлення.

Специфіка української ситуації полягає в тому, що за радянської доби явище спонтанної гібридизації української і російської мов, спричинене викривленою мовною ситуацією, супроводжувалось офіційною практикою нівеляції самобутніх рис української мови з політичною метою знищення її як незалежного мовного утворення, як формотворчого чинника культури, національної символіки і ментальних кодів. За словами Ю. Шевельова, до «класичних» методів асиміляторської мовно-культурної політики, яку провадили різні режими на території України, радянська влада додала власний винахід – урядове втручання у внутрішні закони мови.

Запровадження методу штучного прискорення асиміляції споріднених із російською мов вносить додатковий аспект у спільну для всіх країн пострадянського простору лінгвістичну тематику, пов'язану з дослідженням специфіки функціонування мов у тоталітарній державі.

Одне із завдань праці ми вбачали також в окресленні загальної мовної ситуації країни, визначенні демографічної й комунікативної потужності двох поширених на її території мов, а також їх оцінних характеристик з боку мовців.

Слід зазначити, що соціолінгвістичні дослідження мовної ситуації України, спрямовані на вирішення практичних завдань розширення соціальної бази української мови і повернення їй функціональної повноти, сприятимуть накопиченню важливого матеріалу для майбутніх теоретичних узагальнень, зокрема з проблем білінгвізму, диглосії, змішування мов.

  1. Мова суспільство. Постколоніальний вимір Ларис а масенко як прекрасна мова великого європейського народу опинилася в ролі попелюшки у своїй хаті — висвітлено у цій книжці

    Документ
    Літературна мова — це основна, наддіалектна форма існування мови, що є засобом порозуміння всіх представників народу без розрізнення віку, статі, соціального, територіального походження тощо.
  2. Прослогіон: у дзеркалі метафізичного мовного буття

    Документ
    Роки незалежності виявились для української мови і культури жорстокою перевіркою на життєздатність. Помаранчева революція стала апофеозом цього процесу, вона, власне, засвідчила, що український етнос уже давно сформовано; нарешті з’явилася
  3. Культура, психологія

    Документ
    Аксіоматичність твердження, що мова і державність є основними прикметами сучасних націй ні в кого не викликає сумнівів. Саме тому ужитковість української мови належить до ключових проблем нашої національної державної екзистенції, саме
  4. Donetsk compartment of shevchenko scientific society (3)

    Документ
    Вісник містить матеріали березневої 2006 року наукової конференції НТШ-Донбас. Доповіді і повідомлення стосуються проблем мовознавства та літературознавства.
  5. Donetsk compartment of shevchenko scientific society (8)

    Документ
    Philosophical-intention aspects of the scientific-professional speech with the consistent outlining of structural-informative specifics and the display of regularity of actualization are traced; the regularity of correlation of overphrase
  6. Кандидат філологічних наук, доцент Київського національного університету

    Документ
    Де та ланка, ухопившись за яку, можна розв язати увесь комплекс мовних проблем в Україні, що тягнуться з минулого довгим ланцюгом? Запитуючи про це себе й загал, учені-інтелектуали, громадські діячі й політики пропонують різні підходи
  7. Удк 81'1=81'366. 56+81'367. 625 Лаврентьев В. А. Взаимодействие категорий лица и залога

    Документ
    Глагол выражает значение процессуальности в категориях вида, залога, лица, наклонения, времени, числа, при этом все названные категории находятся в многосторонних и многообразных связях между собой, однако далеко не все эти связи детально
  8. Черкаський національний університет (5)

    Документ
    Наукова бібліотека університету пропонує нашим користувачам чергове число інформаційного бюлетеня «Книжкова скарбниця». Мета цього видання – оперативно поінформувати читачів про нові надходження літератури до нашої бібліотеки за листопад
  9. Програма навчальної дисципліни екологія українського слова 0303 журналістика та інформація

    Документ
    Мета Сформувати у майбутніх журналістів комплексний підхід до явищ національної мови, навчити їх трактувати мову як дім буття людини, бачити гармонійні взаємини реалій в оселі буття духу.

Другие похожие документы..