План Громадянське суспільство: зміст поняття. Сутність та найважливіші структурні елементи громадянського суспільства. Історичні витоки громадянського суспільства та його сьогодення

Реферат на тему:

Громадянське суспільство: політологічний аспект

План

1. Громадянське суспільство: зміст поняття.

2. Сутність та найважливіші структурні елементи громадянського суспільства.

3. Історичні витоки громадянського суспільства та його сьогодення.

4. Сучасна ідея громадянського суспільства: стосунки між “споживачем” та “громадянином”.

5. Громадянське суспільство в Україні: проблеми формування.

Ю.Габермас

Соціальні структури відкритості (основні засади)

Громадянську відкритість (burgerliche Offentlichkeit) можна визначити насамперед як сферу згуртованих у публіку приватних осіб. Бо якраз вони підривають відкритість, яку регламентує влада тобто саму державну владу, для того, щоб розставити на свої місця правила взаємного спілкування у принципово приватизованій, але актуальній щодо відкритости (Offentlich) сфері товарообігу та суспільної праці. Своєрідним та історично безприкладним є засіб цього полемічного притистояння: відкрите резонерство. У нашому мовному вжитку ця лексема зберігає дуже відчутні полемічні нюанси ставлення до неї з обох боків: тут водночас і заклик до розважливости, і зневага до дріб'язкового розумування. Досі стани укладали із князями угоди, в яких від випадку до випадку збалансовувались конфліктні владні, з боку князівських верхів та світлостей, зазіхання обмежити станові свободи. Така практика від XIII ст. призводить до дуалізації панівних станів та князів; відтак землю більше репрезентують земські стани, ніж сам повелитель краю.

Відомо, що в Англії розвиток узалежнення (relativierung) королівської влади від парламенту набув зовсім іншого перебігу, ніж санкціоноване монархами охоплення засобами масової інформації станів на континенті. З таким модусом урівнювання влади не погоджується третій стан, бо тоді він не може встановитися як владний. Розподіл влади через обмеження владних прав (владні права також були становими «свободами») на основі оборотного господарювання стає вже неможливий – приватноправне володіння функціонально капіталістичною власністю – неполітичне. Бюргери – це приватні особи, і як такі вони не «владарюють», їхні силові претензії на здобуття державної влади спрямовуються не проти концентрації влади, яку слід «розподілити», вони радше підкопуються під принцип чинної влади. Принцип контролю, який громадянська публіка протиставляє цьому, а саме оприлюднення, має намір змінити владу взагалі. Зазіхання на владу, яке проглядається у відкритому резонерстві, і яке ео ipso не зважає на форму зазіхання на владу, мало, якщо б реалізувалося, привести до чогось більшого, ніж до заміни базису легітимности в принципі збереженої влади.

Критерії «глузду» і форми «закону», які публіка закидає владі і за якими хотіла б її істотно трансформувати, розкривають свій соціологічний зміст після аналізу самої громадянської відкритости, головно того факту, що існують приватні особи, котрі спілкуються у ній як публіка. Самоусвідомлення відкритого резонерства, що характерно, постає з того приватного досвіду, що походить з суб'єктивности родинної інтимної сфери у ії віднесенні до публіки. Саме там історичні корені приватности, насиченого і вільного в сучасному розумінні внутрішнього світу. Античний зміст «приватного» – залежного від потреби долати життєві злигодні примусу – разом із тягарем суспільної праці та залежністю від неї, як здається, не має місця у внутрішньому полі приватної сфери, в домі. Відповідно до того, як товарообіг розриває межі натурального господарювання, родинна сфера відмежовується від сфери суспільного відтворення: процес поляризації держави і суспільства ще раз повторюється всередині самого суспільства. Статус приватної особи поєднує в собі роль того, хто володіє товаром, і батька родини, тобто власника і просто «людини». Двоїстість сфери приватного на вищому рівні інтимної сфери дає підстави ідентифікувати ці дві ролі під спільним титулом «приватного»: до нього в останній інстанції прослідковується також і політичне самоусвідомлення громадянської відкритости.

Перед тим, як відкритість виразно переймає на себе політичні функції у полі напружености між державою і суспільством, то, звичайно, постала із родинного інтимного простору суб'єктивність формує, так би мовити, свою публіку. Щодо того, як відкритість державної влади не без допомоги політичного резонерства приватних осіб ставиться під знак запитання і насамкінець зовсім скасовується, під її покровом формується відкритість у неполітичній подобі – літературний предтеча політично функціональної відкритости. Вона стає тренувальним полем для відкритого резонерства, яке ще вариться у власному соку – процес самопросвітництва приватних осіб щодо справжньої емпірики їхньої нової приватности. Поряд з політекономією у XVIII ст. з'являється, ще одна буржуазна наука. Резонерство збуджує інтерес до психології, який починає жевріти в доступних для суспільства осередках культури: у читальному залі і в театрі, у музеях і на концертах. І допоки культура набуває форми товару і доволі своєрідно перетвориться на «культуру» (як щось таке, що видає себе за сутність заради себе самої), її використовують як дозрілий для дискутування предмет, за допомогою якого віднесена до публіки суб'єктивність намагається порозумітися сама із собою.

Літературна відкритість аж ніяк не автохтонно громадянська, вона зберігає в собі деяку спадковість від репрезентативної відкритости князівського двору. Мистецтво відкритого резонерства навчає бюргерський авангард освіченого середнього стану комунікативности з «елегантним світом», з придворно-аристократичним товариством, яке, звісно, в міру того, як новий державний апарат набуває незалежности від персональної сфери монарха, все більше й більше відривається від двору й формує у місті власну противагу. «Місто» не лише економічно виступає осередком життя громадянського суспільства, в культурно-політичному протиставленні «дворові» воно передусім виказує ранню літературну відкритість, яка знаходить свої інституції у кав'ярнях, салонах та застільних товариствах. Спадкоємці колишнього гуманістично-аристократичного суспільства при зустрічах з громадянськими інтелектуалами у світських бесідах, що переходять майже до відкритої критики, наводять мости між залишковою формою вимираючої, придворної, та предтечею нової, громадянської, відкритости.

Із належними застереженнями щодо пов'язаного зі схематичністю викладу спрощення, обриси громадянської відкритости у XVIII ст. можна зобразити як схему соціальних просторів:

Приватний простір Сфера державної влади

Громадянське суспільство політична Держава (Простір товарообігу відкритість (Простір «поліції»)

та суспільної праці)

Літературна відкритість

(клуби, преса)

Родинна замкнутість

(Ринок товарів культури) Двір

(Бюргерська інтелігенція) «Місто» (Аристократично-

придворна

спільнота)

Найважливіша для нашого контексту лінія розділу між державою і суспільством відмежовує відкриту сферу від приватного простору. Відкритий простір обмежується державною владою. Його ми ще відносимо до двору. В приватному просторі також існує своєрідна «відкритість», це відкритість приватних осіб. Тому всередині зайнятого приватними особами простору ми розрізняємо приватну сферу і відкритість. Приватна сфера торкається громадянського суспільства у вужчому сенсі, тобто простору товарообігу та суспільної праці; туди ж входить і родина разом із власною сферою інтимного. Політична відкритість проступає з літературної, через громадську думку вона ознайомлює державу із запитами і потребами суспільства.

В.Лісовий

Феномен громадянства

1. Хто є громадянином?

У сучасній Україні слово "громадянин" більшість людей пов'язує тільки з громадянством або підданством. Громадянство або підданство у сучасному розумінні – це певний правовий статус особи, якого особа набуває разом зі здобуттям громадянства. Громадянином даної держави вважається особа, що набула такого статусу у відповідності з законом про набуття громадянства. Статус громадянина передбачає виконання ним деяких обов'язків або, інакше, повинностей, разом з тим громадянин має і деякі переваги або права (у порівнянні, наприклад, з іноземцем чи людиною без громадянства). Хоча сьогодні слова "громадянство" і "підданство" часто застосовують як синоніми, але вони мають різне походження, різну етимологію. Слово "підданство" походить від феодальної установи васалітету: васалом у середні віки у Західній Європі називалась людина, що одержувала від могутнішого феодала земельну ділянку у своє володіння та заступництво, за що, в свою чергу, повинна була виконувати деякі повинності. Васал мав деякі права ("вільності"), але тільки ті, які дарував йому його сюзерен-заступник. Підданий не міг діяти всупереч волі свого заступника – він мусів коритися йому. Звідси зрозуміло, чому слово "підданий" і сьогодні застосовують у значенні, протилежному слову "громадянин": кажуть "він підданий, а не громадянин". У цьому протиставленні слово "громадянин" застосовується не для позначення громадянства, а в своєму посутньому, вагомішому значенні.

У чому полягає це вагоміше значення слова громадянин? Громадянин у повному значенні цього слова з'явився вперше у давньогрецьких містах-полісах. Частина жителів у розвинутих давньогрецьких містах-державах мали статус громадян (до громадян не належали раби та жінки). Найважливішою перевагою громадян було їхнє право брати участь в обговоренні так званих "спільних справ" – тобто, обговорювати та вирішувати питання, які стосувалися всіх жителів поліса. Сфера громадських або публічних справ була відділена від приватної сфери. До спільних справ не належали питання, які стосувалися того, як громадянин розпоряджається своєю приватною власністю, як він ставиться до своїх рабів, як він поводиться у своїй сім'ї і т.п. Сучасний німецький філософ Юрген Габермас у цінному дослідженні того, як відбувалось становлення ідеї публічности або суспільности пише: "У розвинутому грецькому місті-державі сама сфера полісу, яка є спільною для вільних громадян (koine) суворо відокремлюється від приватної сфери (oikos), яка знаходиться у віданні кожної окремої людини (idia). Суспільне життя (bios politicos) розігрується на ринковій площі, агорі, але вона не обмежена локально: суспільність конституюється в обговоренні, бесіді (lexis), яка приймає як дорадчу форму, так і форму суду, а також форму спільної дії (praxis) ...". Вільний громадянин діяв у двох відмежованих сферах – приватній і публічній. Якщо він замикався тільки у приватній сфері, яка позначалась грецьким словом idia або діяв при розв'язанні спільних справ так, як він діяв у приватній сфері, то поведінка такої людини ("ідіота") вважалась нерозумною. Нерозумність такої поведінки очевидна, адже у дискусіях на агорі розв'язувались питання, які стосувалися найважливіших передумов життя всього полісу. Це розмежування на приватну і спільну (громадську, публічну) сферу поставило три основні проблеми: (а) хто має право на участь в спільних справах; (б) які справи мають бути віднесені до приватних, а які до громадських; (в) чим повинен керуватись громадянин у розв'язанні спільних справ. Останнє питання є питанням про природу громадянської або, інакше, політичної дії (питанням про підстави політичної дії).

Заслугою давньогрецької філософії є те, що вона у мисленні Сократа, Платона та Арістотеля чітко сформулювала, що метою і, отже, підставою політичної дії повинно бути досягнення спільного добра або, інакше, справедливости. Відтоді ідея спільного добра або справедливости і питання про те, як забезпечити це спільне добро і в чому полягає справедливість стало найважливішим питанням політичної філософії аж до сучасности. У давньогрецькій політичній думці було чітко усвідомлено, що спільне добро має обов'язково включати забезпечення політичної стабільности. Грецьке мислення виходило з передумови, що існує космічний лад (логос) і що передусім розум здатний осягати ідею цього ладу. Тому відвернути хаос можна, якщо у своїх діях керуватись розумом (на противагу нерозумній, пристрасній частині людської душі). Це не означає, що грецька думка заперечувала будь-яку роль почуттів. Наприклад, любов до Батьківщини, патріотизм вважається неодмінною ознакою громадянина – це поцінування патріотизму, як важливого складника громадянської свідомости, проходить крізь всю античну культуру.

Отже, громадянин, аби забезпечити спільне добро, повинен оберігати політичну стабільність та бути патріотом. Хоча патріотизм – це передусім почуття, але і розум легко вбачає залежність між патріотизмом та громадянським обов'язком: про спільне добро може дбати тільки людина, що прив'язана до даної громади (полісу). Але найскладнішим було питання про те, яким чином мають бути узгоджені розуміння, ілюзії, потреби і т.д. окремих людей та суспільних верств Із забезпеченням загальних передумов їх спільного життя (руйнування яких неминуче веде до страждань). Йшлося про знаходження принципів, на основі яких можна було б ідею спільного добра узгоджувати із тим, як розуміють добро або щастя окремі люди та суспільні верстви. Платон скептично ставився до уявлень людей про свої справжні інтереси і своє щастя: звичайні люди керуються швидше інстинктами, пристрастями, ілюзіями, а не розумним зважуванням того, у чому полягають їх справжні життєві інтереси та їх справжнє щастя. На цьому грунтується його ідея "філософа на троні": на чолі держави має стояти той, хто знає, як саме забезпечити справжні інтереси звичайних людей. Але ощасливлювати людей зверху, вирішувати за них, у чому полягає їх власне щастя, означає відкрити дорогу диктаторам, які від імені розуму будуть нав'язувати своє розуміння і свою волю всім іншим. Ось чому дослідники політичної думки (зокрема Карл Попер – див. його книгу "Відкрите суспільство та його вороги") вбачають у політичній філософії Платона одне із джерел тоталітарних ідеологій, зокрема комунізму.

Вершиною античної думки в осмисленні того, яким чином має розв'язуватись названа проблема, стала філософія Арістотеля. Арістотель відкинув платонівську ідею філософа на троні. Кожна річ має мету в самій собі (telos), вона прагне зберегти себе, зреалізувати свою потенцію, аби відповідати своєму призначенню або цілі. Людина також прагне до самозбереження (до "щастя") і самореалізація людини є важливим і природним чинником, який не повинен ігноруватися у політиці. Разом з тим будь-яке суспільство як деяка цілісність також прагне до самозбереження. Мистецтво політики полягає у тому, щоб часткові цілі окремих людей і суспільних верств примирювати таким чином, аби це не підважувало збереженню цілого. Політична цілісність не може бути збереженою простим ігноруванням часткових цілей. Разом з тим Арістотель зберігає і значну долю платонівського скептицизму у ставленні до тих часткових домагань, інтересів та ілюзій, які політик повинен узгоджувати та примирювати. Людина, з погляду Арістотеля, є істотою пластичною або інакше політичною. Цим вона відрізняється від будь-якої іншої речі: ось чому просте урахування незмінної людської природи з метою збереження суспільної цілісности і стабільности неможливе. Люди схильні висувати будь-які домагання та бути дуже впертими у досягненні навіть таких цілей, які в принципі не можна узгодити. Ураховуючи цю пластичність людини, Арістотель звертає увагу на роль установ. Йдеться, сучасною мовою, про роль культурних, правових та державних установ у формуванні людей, здатних без взаємного насильства розв'язувати свої суперечки (знаходити "формули примирення"). Звідси наголос на вихованні у політичній філософії Арістотеля. Для Арістотеля, як і для Платона, критерієм політичної дії залишається спільне добро або справедливість. Але Арістотель не вважає, що розуміння справедливости має розглядатися у відриві від часткових домагань: його філософія виявила напругу між розумом (і культурою), з одного боку, та частковими домаганнями, з іншого. Жоден із двох боків цієї взаємодії не можна абсолютизувати. Цю позицію можна позначити як поміркований консерватизм.

  1. План Громадянське суспільство: зміст поняття. Сутність та найважливіші структурні елементи громадянського суспільства. Історичні витоки громадянського суспільства та його сьогодення (2)

    Реферат
    Громадянську відкритість (burgerliche Offentlichkeit) можна визначити насамперед як сферу згуртованих у публіку приватних осіб. Бо якраз вони підривають відкритість, яку регламентує влада тобто саму державну владу, для того, щоб розставити
  2. Зміст (94)

    Документ
    Досвід розкриває актуальність підвищення педагогічної майстерності в умовах сучасного дошкільного навчального закладу. Містить методичні рекомендації для педагогів щодо підвищення професійної майстерності, цікаві розробки з організації
  3. Зміст (117)

    Документ
    В даний час в українському суспільстві відбувається визначена "переоцінка цінностей". Замість колишньої системи цінностей, що розвивається в соціалістичному суспільстві, затверджується нова система.
  4. Зміст (122)

    Документ
    Актуальність теми дослідження зумовлена по-перше, необхідністю глибинних змін в правовій сфері життя України, докорінного реформування національної правової системи, що ґрунтувалася б на сучасній парадигмі права, на новій доктрині права.
  5. План Політика як суспільне явище. Зміст І структура політичної сфери суспільства. Походження політики

    Документ
    Щоб вивчати сферу політики, треба насамперед виокремити політичні відносини із взаємовідносин суспільства. Суспільство можна розглядати як своєрідну систему, що складається із взаємопов язаних, але все ж самостійних підсистем.
  6. Зміст (25)

    Документ
    Висновки. За бiльш нiж столітню iсторiю існування в рiзних країнах свiту соцiальний захист неодноразово змінював свої функцiї, форми i схеми фiнансування, але цiль залишається колишньою - поліпшення життя людей.
  7. Методичні рекомендації до вивчення тем курсу Тема 1 Київська Русь, її піднесення. Втрата політичної єдності Київської Русі та державності

    Методичні рекомендації
    Теми 10-11 Становище України у повоєнний період (1946 – 1945 рр.). Соціально-економічний розвиток України в умовах «відлиги» та в період загострення кризи радянської системи (1954-1985 рр.
  8. Конспект лекцій з культурології для студентів всіх спеціальностей та форм навчання ухвален о

    План-конспект
    Курс лекцій з культурології розрахований на студентів І та ІІ курсу всіх спеціальностей та форм навчання. За тематикою та змістом лекції відповідають програмі навчальної дисципліни «Культурологія» для студентів вищих навчальних закладів
  9. Філософія, суспільство

    Документ
    У статті розглядається європейський цивілізаційний вибір України в аспекті наявних і прихованих перешкод його здійснення. З цією метою проаналізовані варіанти дискурсивного впливу на світосприйняття людини, визначена роль симулякрів

Другие похожие документы..