План Громадянське суспільство: зміст поняття. Сутність та найважливіші структурні елементи громадянського суспільства. Історичні витоки громадянського суспільства та його сьогодення

Український варіант

Громадянське суспільство в Україні має свої зародкові традиції в елементах місцевого самоврядування давньоруських міст та спробах суспільної, зокрема економічної, емансипації в рамках кодифікованого права. Ці елементи стають особливо помітними в XVI-XVII ст., після включення українських земель у великою мірою європеїзований юридичний простір Речі Посполитої. В Україні поступово розвивається місцеве самоврядування і незалежне судочинство, з'являються громадські організації (церковні братства, цехові об'єднання) та освітні заклади (школи, колегіуми) тощо. Водночас процеси зародження громадянського суспільства в Україні і подолання середньовічної станової системи суттєво обмежуються невисокою урбанізованістю краю, економічною відсталістю та загальним колоніально-упослідженим статусом українського населення. Наприкінці XVIII ст., після загарбання Росією Правобережної України та ліквідації гетьманської автономії на Лівобережжі, процеси громадянської емансипації в Україні взагалі перериваються – в умовах жорстко-авторитарної, деспотичної імперії.

Єдиним винятком стають західноукраїнські землі, головно Галичина, котрі після поділу Польщі наприкінці XVIII ст. потрапляють до складу Австрійської імперії Габсбургів. Тут, в умовах конституційної, парламентської монархії та дарованих нею відносних ліберально-демократичних свобод, громадянське суспільство формується більш-менш за тою самою моделлю, що й у інших країнах Центрально-Східної Європи. Наприкінці XIX – на початку XX ст. в Галичині вже існує практично весь спектр інституцій громадянського суспільства: молодіжні, жіночі, спортивні, релігійні, культурно-освітні і навіть наукові (НТШ) організації, кредитівки й кооперативи, професійні спілки, незалежна преса і, зрештою, повноцінні політичні партії.

У міжвоєнний період ці інституції збереглися під авторитарним польським режимом і лише в 1939 p. були знищені тоталітарною совєтською владою. Традиція відносно тривалого розвитку громадянського суспільства в Галичині виявилась, однак, вирішальною для подальшого відновлення його інституцій через півстоліття, в умовах відносної суспільної лібералізації, викликаної в СССР політикою «перестройки». Характерною рисою інституцій громадянського суспільства, що почали масово виникати наприкінці 1980-х pp. у Галичині (швидше й масовіше, ніж деінде в Україні), була їхня всіляко підкреслювана спадкоємність щодо реальних, а часами й міфічних попередників із передвоєнної Галичини (газети «Віче» та «Поступ», журнали «Дзвін», «Літопис Червоної Калини», Записки НТШ, товариство «Просвіта», Маріїнське товариство милосердя, молодіжні організації СНУМ та «Пласт», Студентське братство, футбольний клуб «Галичина», театр-кабаре «Не журись!» тощо).

Становлення громадянського суспільства у Східній Україні відбувалось у значно складніших умовах, унаслідок чого його повноцінне існування у більшості регіонів, особливо на периферії, залишається досі проблематичним. У деспотично-авторитарній Російській імперії зародки громадянського суспільства змогли з'явитися лише в другій половині XIX ст. (після відносно ліберальних реформ 1860-х pp.), проте в колоніально-пригнобленій Україні вони стали справді помітними лише після революції 1905 p. Невдовзі, однак, більшовицький режим ліквідував ці зародки, виявивши, зокрема, характерну відмінність між авторитаризмом, який лише обмежує (більше чи менше) становлення і діяльність інституцій громадянського суспільства, та тоталітаризмом, який ці інституції повністю знищує або ж одержавлює (всі т.зв. «громадські організації» не відіграють за тоталітарного «соціалізму» жодної самостійної ролі, а є лише додатками до партійно-державного апарату).

Ця тотальна етатизація (одержавлення) громадянського суспільства у «соціалістичній» державі була передбачена ще в 1903 p. Іваном Франком (стаття «Що таке поступ?») на підставі проникливого аналізу марксівської концепції всевідаючої і всереґулюючої держави. Формально відштовхуючись від Геґеля, який усіляко абсолютизував Державу (як певну ідеальну концепцію, втілення Світового Духа), марксисти доповнили його етатистські погляди ідеєю «класової боротьби». Позбавлена своєї діалектичної альтернативи (класової співпраці й порозуміння), ця ідея на практиці фатально порушила хитку гегелівську рівновагу між особистим, суспільним і державним. Навіть сам гегелівський термін die burgerliche Gessellschaft (котрий, за Франком, можна відтворити як «горожанське», коли вже не «громадянське» суспільство) виявився перекладеним як «буржуазне суспільство», набувши відтак у контексті марксистської класової непримиренності виразно негативного забарвлення.

Реабілітація терміна «громадянське суспільство» в СССР, а відтак і в підсовєтській Україні, розпочалася наприкінці 80-х років – спершу на рівні популярної публіцистики, згодом – на рівні фахових аналітичних матеріалів. За останнє десятиліття в Україні опубліковано кілька десятків статей про громадянське суспільство, проте ґрунтовних монографій на цю тему – ні оригінальних, ні перекладних – поки що не з'явилося.

Дослідники відзначають, як правило, три головні перешкоди на шляху формування повноцінного громадянського суспільства у сьогоднішній Україні. По-перше – це етатистська спадщина совєтських часів, звичка населення до державного патерналізму, його громадянська пасивність та відчуженість. По-друге – це мовно-культурна різнорідність населення, яка великою мірою розділяє інституції громадянського суспільства за мовно-етнічним принципом, замість робити їх загальнонаціональними / загальногромадянськими. І, по-третє – це відсутність справжніх економічних реформ, а отже, й відсутність економічних підстав для емансипації громадян від тотально регулюючої, розподіляючої, патерналістської держави. Як і в усіх домодерних суспільствах, переважним джерелом добробуту в сьогоднішній Україні є близькість до влади, а не справді легальна та ефективна господарська діяльність. Відтак утвердження самодіяльного, економічно незалежного від держави і непідвладного її примхам громадянина – як основи повноцінного громадянського суспільства – залишається в сьогоднішній Україні проблематичним.

Це не перешкоджає, однак, широкому входженню терміна «громадянське суспільство» у пропагандистський обіг – поряд з іншими політичними гаслами на кшталт «демократії», «ринку» та «інтеграції у Європу». З одного боку, це наражає термін на небезпеку профанації, з іншого – спонукає до його серйознішого теоретичного й практичного освоєння.

За всієї різноманітності (і непослідовності) висловлюваних сьогодні поглядів на громадянське суспільство, ніхто вже, здається, не заперечує, що його поява (чи відродження) в посткомуністичних країнах є вирішальним чинником здійснення послідовних і ефективних реформ у всіх галузях. Досить просто зіставити досвід посткомуністичного розвитку Словенії і, скажімо, Македонії, Угорщини і Румунії, Естонії і Росії, Литви й Білорусі, аби усвідомити, що історичні й, зокрема, громадянські традиції відіграють важливу, коли не вирішальну роль у сьогоднішньому становищі цих країн.

Україна на їхньому тлі виглядає вкрай двоїсто. З одного боку, справи тут не такі безнадійно кепські, як в Албанії чи Таджикистані, а з іншого – Україна безнадійно відстала за десять років від своїх найближчих, значно ефективніших і цілеспрямованіших сусідів, як Польща й Угорщина. Ця двоїстість України, як я намагаюся показати у своїх нарисах, великою мірою походить із подвійної історичної спадщини, отриманої, з одного боку, від «республіканської» Речі Посполитої та «ліберально»-конституційної Габсбурзької монархії, а з іншого – від «візантійсько-євразійської» Росії та тоталітарно-комуністичного СССР.

З одного боку, як уже зазначалося, західні українці, завдяки відносно сприятливим умовам для соціального й національного розвитку, спромоглися пройти в XIX столітті типовий для більшості бездержавних народів шлях націєтворення, описаний Мирославом Грохом (1985), і вийти з «доби націоналізму» (як означив XIX століття у своїй класичній книжці, 1962, Ганс Коен) цілком модерною європейською нацією – з чіткою національною самосвідомістю й повноцінним громадянським суспільством.

Натомість жителі Наддніпрянської України в умовах незрівнянно репресивнішої Російської імперії (котра взагалі не визнавала українців окремим народом) виявилися фатально затриманими чи навіть зупиненими в своєму національному й громадянському розвиткові – на рівні домодерного етносу з низьким рівнем національної самосвідомості й практично без жодних громадянських інституцій. Східні й західні українці ввійшли таким чином у XX століття як, по суті, дві різні нації, а точніше – як дві історичні іпостасі одної нації, домодерної і модерної, – репрезентуючи унікальний випадок синхронного співіснування діахронних, по суті, явищ.

Більшовицький режим, хоч нібито й «возз'єднав» українські землі в одній державі, не згладив, а радше поглибив суттєві відмінності між «двома Українами» – східною й західною. Практично не утискаючи українців за етнічною ознакою (совєтська влада не відрізнялася під цим оглядом від царської, трактуючи українців як «своїх», тобто де-факто як «різновид» росіян), більшовики, однак, усіляко дискримінували українців за ознакою мовною та регіональною, ставлячись до західних (і взагалі україномовних) українців як до «націоналістів», тобто потенційних «зрадників». Не зумівши ефективно асимілювати модерну українську націю, що сформувалася за Збручем, більшовики досить успішно русифікували й совєтизували домодерний український етнос на сході, прищепивши йому своє власне (російсько-імперське) підозріливо-упереджене ставлення до «західняків», а відтак і до всіх їхніх ініціатив – не лише «націоналістичних» (мовно-культурних), а й суто громадянських (суспільно-політичних, економічних тощо).

А все ж навіть незначного ослаблення тотального контролю й терору з боку Держави та, відповідно, розрідження атмосфери повсюдного страху та підозріливості після смерті Сталіна було досить для поступового відродження певних елементів громадянського суспільства в СССР. «Неформальні» громадські організації – як політичного, так і аполітичного характеру (від дисидентських груп до різноманітних «неформальних» об'єднань – рокерів, хіпі, футбольних фанатів, шанувальників інтелектуальних фільмів та езотеричної філософії, клубів туристів тощо) – пережили брежнєвські репресії й бурхливо розквітли наприкінці 80-х років, у добу горбачовської перестройки. Емансипація новонародженого громадянського суспільства від тоталітарної держави збіглася з емансипацією національних республік від наднаціональної імперії. У рамках цього двоєдиного процесу відбулося природне поєднання національно-визвольних і загальнодемократичних програм і вимог у так званому «націонал-демократичному» русі, що виник у багатьох совєтських республіках, включно з Україною.

1991 року, після розпаду СССР, з'ясувалося, однак, що ні українські «націоналісти», ні «демократи» не є досить сильними і впливовими, щоб відсунути від влади правлячу комуністичну номенклатуру. Незалежна Україна постала, таким чином, як наслідок тактичного компромісу між «націонал-демократами» й прагматичною частиною номенклатури (названої згодом, не без певного перебільшення, «націонал-комуністами»). Обидва партнери потребували одне одного, щоб визволити Україну з-під контролю Москви й нейтралізувати протидію консервативнішої, проімперської частини номенклатури. Контрольний пакет акцій залишився, однак, у руках «націонал-комуністів», котрі зреклися марксизму й розпустили компартію, проте зберегли криптокомуністичну політику, номенклатурні зв'язки, позиції, інституції, навики мислення й поведінки.

Дилеми українського Фауста

В Україні так і не відбулося правдивої декомунізації, десовєтизації й деколонізації, а отже, й жодних по-справжньому ефективних і послідовних реформ не було здійснено – ні в економіці, ні, зрештою, в інших сферах. Водночас посткомуністична номенклатура («внутрішня партія», в термінах Дж.Орвела, вона ж – «партія влади» за Кравчука й «олігархія» за Кучми) напрочуд успішно маргіналізувала націонал-демократичну опозицію, кооптувавши й скомпрометувавши її лідерів і зруйнувавши її організаційно. А головне – вона досягла неабияких успіхів у «прихватизації» державної власності, перекачуванні грошей за кордон й утриманні влади найрізноманітнішими засобами.

«Фаустівська дилема» українських націонал-демократів, спокушених амбітним проектом «розбудови держави» (після численних історичних невдач) під «мефістофелівським» проводом посткомуністичної номенклатури, є тим часом центральною темою. Ідеться тут передусім про парадоксальні наслідки їхньої внутрішньої амбівалентності і, відповідно, двоїстого характеру їхніх цілей і їхньої політичної поведінки. З одного боку, як «демократи» вони зобов'язані начебто захищати громадянське суспільство й демократичні цінності від авторитарної держави. З іншого боку, як «націоналісти» вони відчувають потребу захищати націю, себто (великою мірою) ту ж таки державу. Поки всі загрози і для демократії, і для нації походили ззовні, від московського «Центру», в їхній позиції не відчувалося двоїстості. Але як тільки тоталітарна імперія розвалилася й обидва завдання – громадянського й національного визволення – виявилися начебто виконаними, двоїстість їхньої позиції відразу обернулася двозначністю. У формально незалежній українській державі їм довелося робити нелегкий вибір між двома несумісними пріоритетами: захищати і далі демократію та громадянське суспільство від усе ще совєтської й великою мірою антидемократичної держави, а чи навпаки – заради захисту незміцнілої ще української держави заплющувати очі на її криптосовєтський, олігархічно-мафійний характер і фліртувати з некомпетентною, скорумпованою номенклатурою задля потреб вельми сумнівної «національної єдності».

Ця «фаустівська дилема» вирішується націонал-демократами по-різному. Одні з них, розчаровані «не тією» Україною, що постала на уламках УССР, узагалі відійшли від політики; інші лишилися й далі вірними демократичним цінностям, перейшовши в непримиренну опозицію до нового режиму як не тільки антидемократичного, а й, по суті, антиукраїнського; проте більшість активно включилася в «розбудову держави», себто в більш або менш відверту і безумовну колаборацію з місцевою олігархією. Є чимало причин і виправдань для такого вибору, найстисліше, либонь, сформульованих провідним українським інтелектуалом, колишнім дисидентом і щирим лібералом Іваном Дзюбою, котрий ствердив, що порівнювати Україну в цьому відношенні з Польщею, Угорщиною чи Росією некоректно, бо в тих країнах, «хоч би як розвивалася криза, ніколи не дійде до втрати державності, а лише до зміни форм цієї державності. Тоді як в Україні питання полягає саме в тому, чи утвердить вона свою державність, чи втратить».

Безумовно, українці мають достатньо підстав вважати незалежність своєї держави загроженою – з боку колишньої метрополії, котра протягом багатьох століть зводила нанівець усі їхні емансипаційні потуги і котра й нині доволі вороже ставиться до української незалежності як суто тимчасового й абсолютно ненормального явища. Але ще більшу загрозу для української незалежності становить внутрішня ситуація, зокрема вкрай низька («домодерна») національна самосвідомість населення, котре складається з великої російської меншини (понад 20% громадян) і ще більшої групи русифікованих українців (приблизно 30% населення). Ця остання група, суттєво відрізняючись за своїми цінностями й орієнтаціями і від власне росіян, і від україномовних українців, великою мірою зумовлює загальну амбівалентність українського населення й суттєво ускладнює процеси державонацієтворення та, як я намагаюся показати, розвиток громадянського суспільства.

З одного боку, зрусифіковані українці виявилися великою мірою прихильними до державної незалежності України, проголосувавши за неї на референдумі 1991 року майже так само одностайно, як і їхні україномовні співвітчизники. А проте, з другого боку, вони виявилися набагато менш прихильними до антикомуністичних, націонал-демократичних кандидатів у президенти, за яких треба було проголосувати того самого дня, 1 грудня. Для них вони виявились не так «демократами», як «націоналістами», отож абсолютна більшість голосів була віддана не за «рухівця» Чорновола і не за «уерпіста» Лук'яненка, а за представника старої комуністичної номенклатури Леоніда Кравчука. По суті, було підтримано не лише проголошення незалежної України, а й збереження України совєтської (політичну й економічну агонію якої ми, власне, й досі спостерігаємо). «Після московського путчу, – коментує усі ці події сучасна американська дослідниця, – політичні кордони було швидко змінено, але змінити культурні бар'єри виявилося не так легко. На відміну від масової підтримки політичної самостійності України, ставлення до культурних змін у новій державі виявилось набагато стриманішим ...» («Культурні зміни», зрозуміло, означають тут не лише певну мовно-культурну політику нової держави, а й увесь триб життя).

Як наслідок, російськомовне населення України виявилося досить мало причетним до творення й функціонування структур громадянського суспільства – попри своє переважно міське, тобто значно сприятливіше для громадської діяльності місце перебування. Особливо це стосується політичних організацій: не маючи своїх яскравих лідерів, ані впливових об'єднань, ця частина населення, як правило, підтримує на виборах криптокомуністичну «партію влади» або ж на знак протесту голосує за відновлених «справжніх» комуністів, – оскільки ті й ті є «відомим злом», на відміну від невідомих (а тому «ще гірших») націонал-демократів.

У певному сенсі, націонал-демократи «втратили» цю частину населення, пішовши на фатальну колаборацію з посткомуністичною номенклатурою. Але ще більшою мірою цю частину населення «здобула» (чи, власне, втримала під своїм впливом) «партія влади», зумівши ототожнити у масовій свідомості поняття «демократії» з чимось суто «українським». а отже, «націоналістичним», «западенським», «бандерівським». Гіпертрофована боязнь конфліктів (котрі інакше не уявляються, як «криваві») робить цих людей надзвичайно сприйнятливими до різноманітних міфів, витворюваних і поширюваних «партією влади». Жупел «українського буржуазного націоналізму» робить їх більш прокомуністичними й проросійськими, ніж вони фактично є.

Таким чином громадянське суспільство в сьогоднішній Україні досить часто обмежується колом так званого «свідомого українства», тобто сферою значно вужчою, ніж «українство етнічне» чи навіть «україномовне». Натомість російськомовне населення, себто «громадянські українці», досить мало представлене у його структурах (за винятком Комуністичної партії, котра, однак, не є організацією ані українською, ані громадянською, а радше імперською і тоталітарною). Ядро несформованого громадянського суспільства практично збігається в Україні з ядром несформованої політичної нації. Нечіткі і непослідовні спроби українських націонал-демократів поширити сферу громадянського суспільства на національно індиферентну частину населення (переважно міських русофонів, але також і сільських українофонів) не увінчалися поки що успіхом з цього ряду причин.

Амбівалентна свідомість

Загальна недорозвиненість громадянського суспільства в Україні, як і вельми специфічний характер «державотворення» й так званих «економічних реформ», є безумовною «заслугою» правлячої посткомуністичної номенклатури. Корумпована й некомпетентна «партія влади» (звана тепер «олігархією») справді перейняла в 1991 році деякі гасла націонал-демократів, інкорпорувавши багатьох їхніх лідерів у свої лави, на престижні, проте маловпливові посади. Водночас вона вміло «приватизувала» державну власність, створила колосальні зовнішні і внутрішні борги, перевівши гроші на власні рахунки до закордонних банків, а головне – зберегла практично незмінною совєтську політичну систему з її «телефонним правом», беззаконням і вкрай неефективною економікою колгоспно-феодального типу, заснованою на державному патерналізмі, бюрократичному перерозподілі ресурсів, чиновницькому свавіллі в питаннях власності й інтерпретації законів, патогенній податковій системі тощо.

Керована не так «правильними поглядами», як «правильною інтуїцією» (Дж.Орвел), «партія влади» ось уже вісім років уміло пристосовує свої гасла й ідеологію до потреб моменту, маніпулюючи масами й експлуатуючи їхні найтемніші інстинкти й забобони. Ідеологічна еклектика, притаманна «партії влади», відбиває такий самий еклектичний, амбівалентний характер масової свідомості, а точніше – вона зумисне зорієнтована саме на таку свідомість, на її подальшу консервацію. Цілеспрямоване догоджання носіям такої свідомості й експлуатація їхньої загальної розгубленості й невизначеності дає неабияку, хоч і короткотермінову політичну вигоду. «Протеїчний», амбівалентний характер «партії влади» робить її у певному сенсі консолідуючою силою в суспільстві, гарантом стабільності, котра, однак, у ширшій часовій перспективі обертається загрозливою стагнацією. Об'єктивно така стратегія, спрямована на збереження супротивних, взаємовиключних цінностей (трохи «капіталізму», трохи «соціалізму»; трохи «демократії», трохи «твердої руки»; трохи «вільного ринку», трохи адміністративного «регулювання»), поглиблює загальну дезорієнтованість і суспільну неврастенію, що зводить фактично нанівець демократичні реформи й фатально гальмує становлення громадянського суспільства.

Міру відчуженості й атомізованості українського суспільства переконливо показав Євген Головаха у низці соціологічних досліджень, започаткованих у 1992-1994 роках і підтверджених згодом багатьма іншими опитуваннями. З'ясувалося, зокрема, що лише 22,2% опитаних підтримують політичних прихильників «капіталістичного» шляху розвитку, і ще менше (лише 12,7%) підтримують прихильників «соціалізму». Натомість 20,1% опитаних заявили, що не підтримують ні тих, ні тих, а ще 23,8% заявили, що, навпаки, готові підтримати і одних, і других, аби лиш вони не билися. (Решта опитаних не змогла або не схотіла відповідати).

Фактично у цих результатах відбито панічну боязнь «конфлікту», яка не лише ефективно запобігає можливим спробам насильницького розв'язання суспільних проблем, а й протидіє будь-яким іншим, хоч би й цілком ненасильницьким спробам подолати суспільну кризу. Посткомуністична номенклатура успішно підтримує у суспільній свідомості суто совєтське розуміння конфлікту як непримиренного, антагоністичного протистояння («хто не з нами, той проти нас», «якщо ворог не здається, його знищують») – замість утвердження цілком іншого, суто західного розуміння конфлікту як природного способу існування соціуму, де постійний конфлікт інтересів є рушійною силою поступу, спонукою до компромісів і де найгостріші суперечності розв'язуються за допомогою розвинених демократичних інституцій і процедур. Численні криваві конфлікти в посткомуністичному світі суттєво підживлюють традиційну «конфліктофобію» в українському суспільстві, даючи непоганий пропагандистський матеріал правлячій посткомуністичній олігархії і забезпечуючи їй відносно безтурботне політичне існування. Не маючи, по суті, жодної позитивної програми, жодної конструктивної візії майбутнього, ця еліта пропонує себе суспільству на роль «найменшого зла» – роль такого собі гаранта «поганого миру», що, як відомо, завжди кращий від «доброї війни». Перспективи «доброго миру» при цьому навіть не обговорюються – мовби такої можливості взагалі не існує.

Зрозуміло, що така еліта зацікавлена не в подоланні, а навпаки, у поглибленні суспільної амбівалентності, атомізованості й розгубленості, цілком слушно вбачаючи в такому неструктурованому, недорозвиненому характері громадянського суспільства головне джерело й запоруку свого політичного домінування. Як наслідок, Україна не має жодної послідовної, цілеспрямованої політики – ні в економіці, ні в культурі, ні в державному будівництві, ні в правових реформах, ні в міжнародних відносинах, ні в будь-чому іншому. По суті, єдина виразна стратегія, яку здійснює посткомуністична еліта, – це стратегія самозбереження і з дня на день виживання. Вона не потребує програм і принципів, навпаки – програми й принципи можуть лише зашкодити в політиці, що здійснюється переважно під килимом, під столом, за лаштунками – на основі особистих угод і групових контрактів, за законами радше кримінального, ніж політичного світу.

Україна, схоже, потрапила в зачароване коло: повнокровне громадянське суспільство й модерна нація не можуть тут сформуватися без усунення від влади посткомуністичної олігархії; а усунути цю олігархію від влади практично неможливо без достатньо дозрілого громадянського суспільства й розвиненої національної самосвідомості. І все ж, як я вважаю, це порочне коло може і мусить бути поступово розірване. Десятки дрібних, часами невидимих чи непомітних змін у суспільстві – в освіті, культурі, засобах масової інформації, громадських організаціях, у загальній системі цінностей і характері поведінки – дають певні підстави для поміркованого оптимізму.

Під багатьма оглядами українське суспільство справді нагадує країну «третього світу». Чи, радше, середньовічну Європу, де передусім політичне домінування, а не економічна діяльність, було головним джерелом добробуту. В Україні, як і в інших республіках колишнього СССР, економічна система базувалась і досі базується на патерналістсько-клієнталістських взаєминах феодального, по суті, типу. Ці взаємини передбачають високу, майже цілковиту залежність «клієнта» (власника квазі-«приватизованого» підприємства) від ласки урядового «патрона», котрий кидає улюбленцям (небезкорисливо, звісно) різноманітні подачки – дешеві кредити, імпортно-експортні квоти, ліцензії, податкові пільги тощо. Саме від цього, себто від становища «при дворі» (чи, в постсовєтських термінах, від наявності «кінців»), а не від ефективності господарчої, зокрема виробничої діяльності, залежить добробут постсовєтського «підприємця», а подеколи й особиста свобода і навіть життя.

По суті, йдеться про збереження в Україні «вертикальних» суспільних взаємин совєтського, чи, краще сказати, візантійського типу. Поряд із ними, однак, унаслідок певної політичної й економічної лібералізації (котра, втім, не трансформувалася ще у справжню свободу), набувають поширення також взаємини «горизонтального» типу – між рівними й незалежними соціальними суб'єктами. Саме через мережу таких взаємин вони, власне, й набувають необхідного громадянського досвіду – у сфері політики, економіки, освіти, розваг тощо.

Так само не вписується Україна у парадигму «третього світу» й за характером урбанізації, рівнем індустріалізації, освіти, розвитком соціальної сфери, типом культури, не кажучи вже про суто географічну, а великою мірою й духовну (коли йдеться про інтелектуальну еліту) приналежність до Європи. Все це робить перспективи відродження громадянського суспільства в Україні загалом обнадійливими. Навіть мовно-культурна гетерогенність і недоформованість української нації, що робить суспільство доволі аморфним, підозріливим, консервативним і доволі піддатливим на всілякі маніпуляції з боку керівної номенклатури, має свою парадоксальну перевагу, бо ж практично унеможливлює політичну мобілізацію під гаслами войовничого етнічного націоналізму.

Нерозв'язне, здавалось би, протистояння «дезорганізованої опозиції й слабкої влади», за дотепним зауваженням Б.Дж.Гайнцена, може бути й корисним, оскільки «спонукає до толерантності й водночас унеможливлює будь-які насильницькі дії, котрі могли б унеможливити толерантність». Таким чином громадянське суспільство може постати в Україні в процесі вимушених переговорів і компромісів, як їхній закономірний наслідок. Для цього, звичайно, мають бути втілені відповідні стратегії ...

Література:

1. Політологія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1994. – С.279-289.

2. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика: Монографія. – К.: МАУП, 2000. – С.188-191.

3. Гаджиев К.С. Введение в политическую науку: Учебник. – М.: Издательская корпорация “Логос”, 2000. – С.45-68.

4. Гаджиев К.С. Политология: Учебник. – М.: Логос, 2001. – С.65-81.

5. Политология: Учебник для вузов / Под ред. М.А.Василика. – М.: Юристъ, 1999. – С.140-162.

6. Рябчук М. Гримаси етатизму, Або чому в нас нічого не виходить? // Сучасність. – 2000. – № 12. – С.53-63.

7. Лісовий В.С. Культура – ідеологія – політика. – К.: Видавництво ім. Олени Теліги, 1997. – С.153-173.

8. Арато А. Концепция гражданского общества: восхождение, упадок и воссоздание // Политические исследования. – 1995. – №3.

9. Бурганов А.Х. Гражданское общество в России как сособственничество граждан // Социологические исследования. – 2000. – №12. – С.99-106.

10. Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритости: Дослідження категорії громадянське суспільство / Пер. з нім. – Львів, Літопис, 2000. – 320 с.

11. Козловски П. Общество и государство: Неизбежный дуализм / Пер. с нем. – М.: Республика, 1998. – 368 с.

12. Кін Дж. Громадянське суспільство: Старі образи, нове бачення / Пер. з англ. – К.: К.І.С., 2000. – 192 с.

13. Рябчук М. Дилеми українського Фауста: Громадянське суспільство і “розбудова держави”. – К.: Критика, 2000. – 272 с.

14. Фливберг Б. Хабермас и Фуко – теоретики гражданського общества // Социологические исследования. – 2000. – №12. – С.127-135.

15. Шапиро И. Демократия и гражданское общество // Политические исследования. – 1992. – №4.

  1. План Громадянське суспільство: зміст поняття. Сутність та найважливіші структурні елементи громадянського суспільства. Історичні витоки громадянського суспільства та його сьогодення (2)

    Реферат
    Громадянську відкритість (burgerliche Offentlichkeit) можна визначити насамперед як сферу згуртованих у публіку приватних осіб. Бо якраз вони підривають відкритість, яку регламентує влада тобто саму державну владу, для того, щоб розставити
  2. Зміст (94)

    Документ
    Досвід розкриває актуальність підвищення педагогічної майстерності в умовах сучасного дошкільного навчального закладу. Містить методичні рекомендації для педагогів щодо підвищення професійної майстерності, цікаві розробки з організації
  3. Зміст (117)

    Документ
    В даний час в українському суспільстві відбувається визначена "переоцінка цінностей". Замість колишньої системи цінностей, що розвивається в соціалістичному суспільстві, затверджується нова система.
  4. Зміст (122)

    Документ
    Актуальність теми дослідження зумовлена по-перше, необхідністю глибинних змін в правовій сфері життя України, докорінного реформування національної правової системи, що ґрунтувалася б на сучасній парадигмі права, на новій доктрині права.
  5. План Політика як суспільне явище. Зміст І структура політичної сфери суспільства. Походження політики

    Документ
    Щоб вивчати сферу політики, треба насамперед виокремити політичні відносини із взаємовідносин суспільства. Суспільство можна розглядати як своєрідну систему, що складається із взаємопов язаних, але все ж самостійних підсистем.
  6. Зміст (25)

    Документ
    Висновки. За бiльш нiж столітню iсторiю існування в рiзних країнах свiту соцiальний захист неодноразово змінював свої функцiї, форми i схеми фiнансування, але цiль залишається колишньою - поліпшення життя людей.
  7. Методичні рекомендації до вивчення тем курсу Тема 1 Київська Русь, її піднесення. Втрата політичної єдності Київської Русі та державності

    Методичні рекомендації
    Теми 10-11 Становище України у повоєнний період (1946 – 1945 рр.). Соціально-економічний розвиток України в умовах «відлиги» та в період загострення кризи радянської системи (1954-1985 рр.
  8. Конспект лекцій з культурології для студентів всіх спеціальностей та форм навчання ухвален о

    План-конспект
    Курс лекцій з культурології розрахований на студентів І та ІІ курсу всіх спеціальностей та форм навчання. За тематикою та змістом лекції відповідають програмі навчальної дисципліни «Культурологія» для студентів вищих навчальних закладів
  9. Філософія, суспільство

    Документ
    У статті розглядається європейський цивілізаційний вибір України в аспекті наявних і прихованих перешкод його здійснення. З цією метою проаналізовані варіанти дискурсивного впливу на світосприйняття людини, визначена роль симулякрів

Другие похожие документы..