План Громадянське суспільство: зміст поняття. Сутність та найважливіші структурні елементи громадянського суспільства. Історичні витоки громадянського суспільства та його сьогодення

Арістотель, отже, додав важливу ознаку до образу громадянина. Громадянин, аби бути здатним дбати про спільне добро, повинен піклуватися про свою власну політичну культуру та політичну культуру того суспільства, в якому він живе. Бо без цього часткові домагання можуть звести нанівець будь-які зусилля окремих політиків узгодити та примирити їх. Ця ідея Арістотеля знаходить своє продовження у римській політичній та правовій філософії. Римський громадянин – civis – це не тільки підданий римської імперії (не іноземець і не житель римських колоній), який має обов'язки і права (служба в армії, участь у народних зібраннях тощо). Він має поводиться зважено, розумно, йому властива лояльність до держави, законослухняність, а в ставленні до своїх громадян толерантність (civilitas). Він розуміє значення загального правового порядку і розуміє межу права: не заборонене законом дозволене. Він є патріотом своєї держави. Наголос на правовому порядку як основи стабільности та на терпимости у ставленні до співгромадян знайшло свій наслідок у сучасному застосуванні слова "цивілізація", коли цим словом позначаються деякі універсальні технічні, етичні, політичні та правові стандарти (які є основою для розв'язання великого кола окремих питань).

Наголос на політичній стабільності як важливій цінності громадянської свідомости маємо також у політичній філософії видатного римського політичного мисленика Ціцерона. Ціцерон розуміє труднощі, на які наражається думка при пошуках тих принципів, які б стали основою політичної стабільности. Все ж, твердження про неможливість знайти такі принципи, само здатне впливати на свідомість людей, підштовхуючи суспільство до хаосу: "Спільне добро є справою народу. Але народ не є набором людей, зібраних разом у будь-який спосіб, а є спілкою багатьох людей, об'єднаних згодою завдяки повазі до справедливости і участю у творенні спільного добра".

Суспільне життя європейського середньовіччя і до певної міри також політична думка цього часу може розглядатися як крок назад у порівнянні з античним розумінням громадянина. Тут маємо втрату розмежування на приватну і громадську (публічну, політичну) сферу, яка була досягнута в античні часи: приватна і політична сфери зливаються. Утверджується ієрархічна станова суспільна структура, в якій участь у розв'язанні спільних справ (тобто, доступ до державної влади) став визначатися належністю до того чи іншого суспільного стану. Але місце людини в ієрархії суспільних станів і, отже, вплив її на спільні справи тепер значною мірою став залежати від чинників приватного характеру. Вдале одруження, зав'язування родинних чи дружніх зв'язків з могутнім феодалом визначало публічну (політичну) вагу особи. Навіть монархи використовують установлення родинних зв'язків для політичних цілей. Політика стає засобом для досягнення приватних цілей, а приватна сфера, в свою чергу, стає відкритою для втручання з боку тих, хто має більшу владу. Зазнає знецінення ідея громадянина, який би прагнув до забезпечення спільного добра шляхом примирення часткових домагань; серцевиною суспільного життя стає постать підданого, послуги якого своєму могутньому заступнику забезпечують йому його владу над залежними від нього. Розуміння особливостей феодального способу мислення і феодальної психіки важливе для розуміння політичної свідомости у країнах, що утворилися після розпаду СССР.

Але ще у межах феодальної структури Західної Європи з'явилися ті суспільні явища, які підхопили античну ідею громадянина – маю на увазі утвердження міського самоуправління у боротьбі з феодалами. Європейські назви громадянина мають зв'язок саме з містом (англ. citizen, нім. Burger, франц. citoyen та ін.). Українське слово "громадянин" у сучасному словнику поєднане передусім зі словом "громада" – тобто з появою громад, здатних до самоврядування. Громадянин – це той, хто своєю активністю і своєю зацікавленістю у забезпеченні спільного добра забезпечує кращу життєву перспективу своїй громаді. Для цього він повинен мати деякі права та виконувати деякі обов'язки щодо громади.

Перемогу капіталізму над феодалізмом можна розглядати як перемогу міського громадянського менталітету над феодальним. Твердження, що перетворення колишнього підданого у громадянина, є переважно наслідком економічного розвитку, у своєму загальному формулюванні, є хибним. Аби капіталізм успішно розвивався, необхідні були важливі політичні перетворення, тобто, певні політичні рухи на всьому просторі Західної Європи. Досить згадати про значення у цьому відношенні Французької революції з її Декларацією прав людини і громадянина чи про боротьбу за незалежність та громадянську війну у США. З іншого боку, самі ці політичні рухи повинні були мати свою ідеологію: без наявности відповідних ідей, вони були б або неможливі або ж приречені на невдачу. Економічний розвиток хоч і впливає на ідеологічну та політичну сферу, але він, в свою чергу, є залежним від свого ідеологічного, політичного та правового забезпечення. У розрізі сказаного, вихід громадянина на передній край політичного життя у Європі і поява так званого "громадянського суспільства" має розглядатися як наслідок взаємодії ідеологічних, політичних та економічних чинників.

Найважливішу роль у становленні поняття громадянина відіграла низка мислеників періоду Відродження та Просвітництва. Серед них передусім варто назвати таких філософів, як Томас Гобс, Джон Лок, Ж.-Ж.Русо, Імануїл Кант, Джон Стюарт Міль, Георґ В.Ф.Геґель. Хоча основні ідеї, які стосуються поняття громадянина та громадянського суспільства, були розвинуті в руслі політичної ідеології лібералізму, але сучасне розуміння громадянина та громадянського суспільства є швидше наслідком діалогу політичних ідеологій. Особливо важливим у цьому відношенні були поправки до ідеології лібералізму, джерелом яких були такі політичні ідеології як консерватизм, націоналізм та соціалізм. Кожен видатний політичний мисленик нового і новітнього часу не міг обійти питання про взаємини особи і держави та про роль особи у творенні та функціюванні державних установ. Тому поняття громадянина та громадянського суспільства, як деяка серцевина політичного мислення, негайно зав'язує на себе цілу низку інших питань політичної філософії.

Передусім необхідно відзначити, що європейське Середньовіччя виявило ненадійність індивідуальних та групових інтересів, воль, уявлень для організації стійкого політичного порядку. Феодальні міжусобиці та релігійні війни показали, наскільки цінним було намагання античної думки знайти обгрунтовані з допомогою розумового міркування, надійні підстави суспільного життя. У цьому відношенні європейська політична думка епохи Відродження та Просвітництва перебирає естафету від античної політичної думки. Все ж античні ідеї суттєво перетворюються шляхом їх поєднання з деякими ідеями середньовічної філософії. Особливо важливим був внесок реформаційних рухів та їхніх ідеологів (Мартін Лютер та Джон Кальвін). Вибір людини між авторитетом церкви та утвердженням власного розуміння і власної волі в єднанні з Богом – вибір, що здійснювався на користь останнього – мав своїм наслідком підважування авторитарного способу мислення взагалі. Підданий, заперечуючи посередництво церкви у релігійних справах, набував важливих для громадянина психічних ознак – здатности покладатися на себе, на своє розуміння, на свою волю. На місце церкви у свідомості людини легко могла бути підставлена держава (монарх), і тим самим підважувалось будь-яке авторитарне державне управління. Це дає змогу пояснити, чому народи, які пройшли крізь реформацію, здатні були здійснити "тиху" буржуазну революцію.

Все ж, аби супроти авторитарних чи диктаторських форм правління перетворити громадянина в основу державної влади, політична думка від часу Просвітництва і до нашого мусила і мусить розв'язувати низку взаємопов'язаних питань: (а) яким ступенем свободи повинна володіти особа, аби, з одного боку, досягати особистого самоствердження, а, з іншого боку, не підважувати передумови співжиття у суспільстві; (б) якою має бути держава, які її способи узаконення (легітимації); (в) яка роль осіб та їх об'єднань (асоціацій) у творенні та функціюванні державних установ (і якими мають бути ті передумови, завдяки яким громадяни можуть досягати згоди, аби могла існувати спільна воля у розв'язанні загальних питань).

Перше із цих питань від часу Просвітництва і до нашого часу розв'язувалось та розв'язується шляхом виокремлення деяких прав, які визнають як невід'ємні права кожної дорослої людини – їх збереження і захист покладають на державні та наддержавні (міжнародні) установи, їх всезагальність (універсальність) полягає у тому, що їх надають кожній дорослій та психічно здоровій людині, незалежно від суспільного та майнового становища, раси, статі, етнічного походження тощо (універсальними вони стали не відразу, а в міру того, як були поширені також на жінок та негрів). Від ХУІІ ст. до нашого часу весь час зростає список таких прав, приєднують все нові групи прав. Список Дж.Лока містив лише право на життя, на свободу та власність. У XX столітті до таких двох груп прав як "права людини" та "громадянсько-політичні права" були додані соціальні та економічні права, а потім також культурні права. Поділ цих прав на групи почасти умовний: право на власність, наприклад, спочатку відносили до прав людини, з появою групи економічних прав це право стали відносити до економічних прав; деякі культурні права збігаються з громадянсько-політичними і т.д.

Від Дж.Лока до І. Канта та Дж.Ст.Міля наводились розумові міркування на користь забезпечення свободи людини і раціонально обґрунтовувався допустимий ступінь цієї свободи. Свободу мислили і сьогодні мислять як умову, яка дозволяє людині зреалізувати свої здібності, розвинути їх, аби з повною силою, на яку тільки здатна людина, зробити свій внесок у спільне добро Отже, свобода є умовою, яка дозволяє людині будувати своє життя у відповідності з власним розумінням свого щастя та смислу життя. З іншого боку, суспільства, що складаються з вільних людей, здатні набагато швидше досягати вищої якості життя, бо дозволяють зреалізувати більшу енергію людей в економічній та духовній творчості. Та окрім цього, "енергетичного аргументу", від самого початку у захисті волі людини відігравав важливу роль моральний аргумент. Він ґрунтувався на поцінуванні гідности людини, тобто, її здатности, з допомогою власного розуму і почуттів, розрізняти добре і зле та будувати свої взаємини з іншими людьми розумно, на основі взаємної поваги.

Відповідно до цього від Дж.Лока до І. Канта, Дж.Ст.Міля до сучасного філософа Джона Роулза (з його теорією справедливости) проходить намагання обґрунтувати якомога вищий ступінь свободи. Принцип, на основі якого установлюють допустимий ступінь свободи, зводять до правила: свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої людини. Інакше кажучи, кожна людина вільно користується правами до тієї міри, доки це не пошкоджує права іншої людини: обмеження прав особи настає тоді, коли вона порушує права інших осіб. Щоправда, розумове обґрунтування якомога вищого ступеня свободи наражається на труднощі, які, мабуть, не можуть розв'язуватись на основі загального правила. Наприклад, як забезпечити право зачатої дитини на життя і право матері переривати вагітність. Як установити, на якому місяці дитина набуває право на життя? Чиє право на життя повинно бути гарантоване – матері чи дитини – у випадку, коли доводиться вибирати між життям матері і дитини? Як узгодити право дитини на свободу віросповідання (і взагалі її "культурні права") і право батьків виховувати своїх дітей на основі якоїсь однієї релігійної та культурної традиції? Останнє питання пов'язане з ширшим – чи вільна людина вибирати те культурне середовище, яке так чи інакше визначає її спосіб життя та світогляд за умови, коли саме її народження та виховання неминуче обмежує її вільний вибір? Це веде нас далі до деяких важливих аргументів консерватизму, спрямованих проти просвітницького класичного лібералізму (який у своєму анархістському відгалуженні мріяв про організацію суспільного життя тільки на основі свідомого і вільного об'єднання людей в асоціації.).

Отже, громадянином може бути тільки людина, за якою закріплені певні невід'ємні права. Але забезпечення цих прав є тільки так званою формальною або "негативною" свободою – "свободою від". Маємо на увазі свободу від втручань, які пошкоджують права. Наявність такої формальної свободи є важливою, але недостатньою передумовою громадянської позиції. Без відповіді на запитання, для чого будуть використані права і як їх використовують, залишається неясним суспільне значення цих прав. "Свобода від" набуває свого реального змісту і значення у "свободі для" – у тому, для чого і як використовують "свободу від".

Критика формального характеру прав, що їх захищали ліберальні політичні мисленики, ґрунтувалася та ґрунтується також сьогодні на тому, що їх здійснення – тобто, їх позитивне наповнення у "свободі для" – може обертатися проти окремих людей та суспільних верств. Один із найрадикальніших критиків формальності прав – Карл Маркс – вважав, що право на приватну власність підважує та зводить нанівець значення всіх інших прав. Він стверджував, що захист права на приватну власність перетворює політичну ідеологію лібералізму в ідеологію, що спрямована не на досягнення "спільного добра", а забезпечує життєву перспективу тільки одній суспільній верстві – класу власників. Використовуючи свої економічні переваги, клас власників здатен підважити і фактично підважує всі "свободи від". У цій своїй критиці приватної власности Маркс тільки приєднався до ідеї, яка висловлювалась неодноразово до нього (у тім числі і в "Святому письмі"). Ліберальним політичним мисленикам ця критика приватної власности (як джерела егоїзму і гноблення людини людиною) була, звісно, відома. Коли Дж.Лок відніс право на приватну власність до підставових прав ("прав людини"), то він ураховував позитивні боки права на власність – К.Маркс у своїй критиці знехтував цим позитивним боком права на власність, перебуваючи під враженням тяжких картин початкового накопичення капіталу. Але якраз права людини та громадянсько-політичні права дозволили робітникам організуватися та крок за кроком виборювати відповідні закони про працю та добиватися перерозподілу прибутків на свою користь. Тут соціалісти, як опоненти лібералів (і ті, які взагалі не ґрунтувалися на марксизмі, як у випадку лейбористів, і ті, що відмовилися від ідеї Маркса про безумовну ліквідацію приватної власности), внесли на практиці та в теорії суттєві поправки до політичної теорії класичного лібералізму. Тим часом здійснення цілей ідеології комунізму щодо ліквідації приватної власности, виправдало загальну настанову лібералізму, що приватна власність є важливою передумовою для існування громадянського суспільства. Приватна власність не тільки розв'язує економічну самодіяльність людей, а є також важливою умовою самоствердження людей, основою збереження їхніх інших свобод – свободи слова, совісті і т.д.

Більш серйозні аргументи щодо недостатності захисту універсальних прав в усій їх сукупності висунули та висувають речники так званої "критичної філософії" франкфуртської школи (Т.Адорно, Г.Маркузе та ін.). Вони вказують на той факт, що сам по собі захист універсальних прав людини ще не забезпечує справжньої незалежности людини та її здатности використати свої індивідуальні здібності у тій політичній спільноті, яка називається громадянським суспільством. Адже навіть розумно обгрунтований суспільний порядок, що з'являється внаслідок узгодження часткових домагань у єдиній політичній волі, здатний до розширення як в своєму обсязі, так і в своєму впливові. Централізований бюрократичний апарат, низка інших впливових суспільних інституцій, що наповнені людьми з певними усталеними стереотипами мислення (які вони ототожнюють з самим розумом та розумністю), здатні формувати так звану "одномірну людину". Це людина, мислення і психічна структура якої раніше запрограмована всією системою існуючих установ та пануючих у суспільстві цінностей та стереотипів мислення. Саме слово "культура" починає позначати деякий набір таких стереотипів, які культивуються в суспільстві через освітні установи, могутні мас-медія і т.д. Складність ситуації полягає у тому, що сама особистість не сприймає це культивування себе як збіднення своїх можливостей до самореалізації. Звідси роблять висновки про необхідність зменшення сфери дії бюрократичних установ і різного роду адміністрацій, аби розширити кількість справ, які розв'язують самі громадяни на рівні, нижчому від державних установ – на рівні громадських асоціацій, громадянських ініціатив та міжособистих спілкувань. Питання, які можна розв'язувати на цьому нижчому рівні (а ці можливості залежать від стану громадянської свідомости) повинні розв'язуватись саме на цьому рівні. Тільки ті бюрократи, які дбають більше про свою владу над людьми, а не про спільне добро, прагнуть надмірно і на шкоду справі розширювати свою владу. З розширенням дії на нижчому рівні пов'язане також заохочення так званої прямої демократії. Крайнім засобом, до якого вдаються громадяни, є громадянська непокора.

  1. План Громадянське суспільство: зміст поняття. Сутність та найважливіші структурні елементи громадянського суспільства. Історичні витоки громадянського суспільства та його сьогодення (2)

    Реферат
    Громадянську відкритість (burgerliche Offentlichkeit) можна визначити насамперед як сферу згуртованих у публіку приватних осіб. Бо якраз вони підривають відкритість, яку регламентує влада тобто саму державну владу, для того, щоб розставити
  2. Зміст (94)

    Документ
    Досвід розкриває актуальність підвищення педагогічної майстерності в умовах сучасного дошкільного навчального закладу. Містить методичні рекомендації для педагогів щодо підвищення професійної майстерності, цікаві розробки з організації
  3. Зміст (117)

    Документ
    В даний час в українському суспільстві відбувається визначена "переоцінка цінностей". Замість колишньої системи цінностей, що розвивається в соціалістичному суспільстві, затверджується нова система.
  4. Зміст (122)

    Документ
    Актуальність теми дослідження зумовлена по-перше, необхідністю глибинних змін в правовій сфері життя України, докорінного реформування національної правової системи, що ґрунтувалася б на сучасній парадигмі права, на новій доктрині права.
  5. План Політика як суспільне явище. Зміст І структура політичної сфери суспільства. Походження політики

    Документ
    Щоб вивчати сферу політики, треба насамперед виокремити політичні відносини із взаємовідносин суспільства. Суспільство можна розглядати як своєрідну систему, що складається із взаємопов язаних, але все ж самостійних підсистем.
  6. Зміст (25)

    Документ
    Висновки. За бiльш нiж столітню iсторiю існування в рiзних країнах свiту соцiальний захист неодноразово змінював свої функцiї, форми i схеми фiнансування, але цiль залишається колишньою - поліпшення життя людей.
  7. Методичні рекомендації до вивчення тем курсу Тема 1 Київська Русь, її піднесення. Втрата політичної єдності Київської Русі та державності

    Методичні рекомендації
    Теми 10-11 Становище України у повоєнний період (1946 – 1945 рр.). Соціально-економічний розвиток України в умовах «відлиги» та в період загострення кризи радянської системи (1954-1985 рр.
  8. Конспект лекцій з культурології для студентів всіх спеціальностей та форм навчання ухвален о

    План-конспект
    Курс лекцій з культурології розрахований на студентів І та ІІ курсу всіх спеціальностей та форм навчання. За тематикою та змістом лекції відповідають програмі навчальної дисципліни «Культурологія» для студентів вищих навчальних закладів
  9. Філософія, суспільство

    Документ
    У статті розглядається європейський цивілізаційний вибір України в аспекті наявних і прихованих перешкод його здійснення. З цією метою проаналізовані варіанти дискурсивного впливу на світосприйняття людини, визначена роль симулякрів

Другие похожие документы..