І. В. Крапивний (реферат, вступ, розділи 1, 2, 3, 1, 2, 1, 2, висновки)

Як відзначалося раніше, в теорії „економіки знань” організаційні інновації є серцевиною аналізу процесів, що проходять на рівні інноваційних мереж і систем. Організаційні інновації і взаємодія між учасниками інноваційного процесу розглядаються як ключовий фактор зростання компетенції і конкурентоспроможності підприємств, які розвивається найбільш успішно в національних інноваційних системах (НІС), у яких існує інтенсивна взаємодія між виробниками та споживачами знання. Ключовими факторами розвитку такої економіки розглядаються інвестиції у дослідження і розробки, освіту, підготовку кадрів та структури менеджменту. У цій моделі підкреслюється також зростання ролі держави у розвитку і підтримці бази знань.

Основними проблемами формування і розвитку НІС в Україні є: відсутність стратегії переходу України до інноваційної моделі розвитку, недосконалість нормативно-правової бази регулювання інноваційної діяльності, неефективність адміністративно-організаційної структури управління науково-технічною та інноваційною діяльністю, недостатній рівень фінансового забезпечення реалізації державної науково-технічної та інноваційної політики, неефективне використання наявних фінансових та інвестиційних ресурсів для реалізації державної науково-технічної та інноваційної політики, невідповідність корпоративної структури, яка формується в Україні, вимогам інноваційного розвитку, повільне формування в Україні сучасного і масштабного ринку інноваційної продукції та інфраструктури інноваційної діяльності [48].

В останні десятиліття підприємницька діяльність в значній мірі обумовлюється економічними, політичними та технологічними чинниками глобалізації економіки та посиленням конкуренції на міжнародних ринках. З іншого боку, поєднання таких чинників розвитку глобалізації як прискорення темпу інновацій і змін, викликаних посиленою конкуренцією на багатьох ринках товарів і послуг, сприяло посиленню широкого співробітництва як між корпораціями, так і між ними та іншими учасниками інноваційного процесу.

По суті, багато із великих процвітаючих корпорації світу не є ні розробниками, ні власниками того, що зробило їх могутніми. Те, чому вони зобов'язані своєю величчю, було отримано через механізм співробітництва [16, с. 7]. Традиційна модель поводження ТНК, при якій інноваційні продукти створювалися в основному в країні походження, а потім експортувалися в закордонні філії, поступається місцем більш раціональному територіальному розміщенню дослідницьких робіт з переносом частини розробок у країни, де кращі умови для їхнього проведення, або де є дешеві і досить кваліфіковані кадри.

З середини 90-х років ХХ століття центральною проблемою управління інноваційними процесами стає розвиток партнерства між фірмами у межах промислових кластерів. Створення кластерів може принести значні вигоди як бізнесу, так і економіці у цілому. Вони включають [26]: зростання рівня досвіду, що забезпечує компанії більшою глибиною відносин в їхніх ланцюгах постачання і забезпечує потенціал міжфірмового навчання і співробітництва; здатність фірм реалізувати ефект масштабу завдяки більш широкій додатковій спеціалізації виробництва в межах кожної фірми, спільній закупівлі сировини для отримання оптових знижок, або спільному маркетингу; зміцнення суспільних й інших неформальних зв'язків, що ведуть до створення нових ідей і нових підприємств; поліпшення інформаційних потоків в межах кластера, наприклад, використовуючи постачальників фінансових послуг.

Створення кластерів - один із ключових факторів економічного зростання в районах, містах і регіонах. Проте, прийняття кластерного підходу не є єдиним шляхом стимулювання регіонального економічного зростання. Неформальні мережі, розвиток ланцюгів постачання і поліпшення здібностей робочої сили - усі ці чинники впливають на поліпшення конкурентноздатності і прискорення зростання [Ibidem].

Тому із середини 90-х рр. ХХ ст., поряд із теорією промислових кластерів, набуває поширення концепція інноваційних мереж, як засобу створення та розповсюджується знання. Поява цієї нової форми взаємодії та розвитку бізнесу пов’язана з тим, що сучасні технічні рішення характеризуються зростаючою взаємозалежністю між різнорідними агентами і областями знання. Ні одна фірма не може самостійно розробляти усі необхідні технології, а тому, фірми шукають доступ до зовнішніх джерел знання. У цих умовах інноваційні мережі отримують суттєве значення як засіб координації процесів промислових досліджень і розробок [49, р.2].

Інноваційні мережі - не база даних, якою користуються споживачі, це комплекс, який у змозі ініціювати синергетический ефект. Це не просто географічна область, а організаційна структура, комплексна система підтримки економічної і технологічної взаємозалежності. Ця ідея стає центральною у так званій теорії „економіки, що базується на знаннях”, яка організаційні інновації і взаємодію між учасниками інноваційного процесу розглядає як ключовий фактор зростання компетенції і конкурентоспроможності підприємств, що розвиваються найбільш успішно в мережах, у яких існує інтенсивна взаємодія між виробниками та споживачами знання. Мережі є не тільки засобом координації процесу розподілу ресурсів, але вони також впливають і на їх створення [Ibidem, р.13] завдяки тому, що в мережах співіснують конкуренція і співробітництво|кооперация| між фірмами й іншими інноваційними організаціями [50].

Інноваційні мережі стали стійким організаційним явищем у промислових інноваційних процесах. Проте, в економічній теорії вони розглядалися тільки як тимчасове явище між ринками й ієрархічною організацією в межах фірми. Основний центр традиційного неокласичного аналізу зосереджувався тільки на зниженні науково-дослідних витрат у межах мережі. Тільки з виникненням еволюційної економіки з її орієнтацією на знання в центрі уваги дослідників стали зв’язки між агентами інноваційних мереж [51, р. 2].

Створення мереж приймає різні форми, найпростішими серед яких є формальні і неформальні мережі. Але, дослідники усе частіше аналізують інституційні структури на рівні національної економіки, у межах яких здійснюються інноваційні процеси і відбувається специфічна взаємодія між різними учасниками цих процесів. Подібні мережі отримали назву національних інноваційних систем. Згідно Люндваллу і Нельсону основною функцією національних інноваційних систем є створення, розповсюдження та використання нових технологій та економічно корисних знань як в межах окремих мереж і кластерів, так і в межах регіонів і країни в цілому [50; 52].

Аналіз тенденцій в розвинутих економіках знання викликав необхідність перегляду головних напрямків економічної науки, її теорій і моделей, які не відповідають політичним і соціально-економічним реаліям сучасного суспільства. З іншого боку, економісти були зайняті пошуком адекватних економіці знань чинників зростання, що привело до широкого аналізу як методологічного підґрунтя сучасного типу економічного зростання так і відповідності цих чинників потребам економіки, та постійного моніторингу за ефективністю відповідних засобів економічної політики. Традиційні "виробничі функції" сконцентровані на праці, капіталі, матеріалах і енергії; знання і технологія для них – це фактори зовнішнього впливу на виробництво. Тому з’явилися нові підходи і методи, які дозволяють включити знання в виробничі функції більш безпосередньо. Згідно неокласичної виробничої функції, віддача в економіці зменшується по мірі збільшення в ній капіталу, проте, ефект може бути змінений потоком нової технології. Інвестиції в знання можуть збільшити продуктивну можливість інших показників виробництва, а також перетворити їх у нові продукти і процеси. І оскільки ці знаннємісткі інвестиції характеризуються зростаючою віддачею - вони є ключовими для довгострокового економічного зростання [40, p. 12].

Наступним кроком до розробки теорії "національних інноваційних систем" стали зміни в традиційній моделі інновацій. Неокласична теорія вважала що інновації є процесом відкриття, який розвивається через фіксовану і лінійну послідовність фаз. З цієї точки зору, нововведення починається з нового наукового дослідження, розвиваючись послідовно через етапи розробки продукту, виробництва і маркетингу, і завершується успішним продажем нових продуктів та їх обслуговуванням.

Перегляд цієї моделі привів до розуміння, що ідеї для нововведення можуть витікати з багатьох джерел, включаючи нові виробничі можливості і вивчення ринкових потреб. Нововведення може приймати багато форм, включаючи покрокові поліпшення існуючих продуктів, використання технології входження на нові ринки і використання нової технології, щоб обслуговувати існуючий ринок. І цей процес не зовсім лінійний. Нововведення вимагає суттєвих зв'язків серед різних учасників інноваційного процесу (фірм, лабораторій, академічних інститутів, університетів і споживачів), а також необхідний зворотний зв'язок між наукою, інжинірингом, розробкою продукту, його виробництвом і маркетингом [Ibidem, p. 15]. Інновація, таким чином, є результатом численної взаємодії спільноти акторів і установ, які разом формують так звані „національні інноваційні системи”, які все більше розширюються за національні кордони, стаючи міжнародними.

Сьогодні не існує єдиного визначення національної інноваційної системи. Наприклад, у праці ОЕСР [53, p. 10] приводяться такі визначення національної інноваційної системи:

- це мережа інститутів у суспільному і приватному секторах, чия діяльність і взаємодія вводить, імпортує, модифікує і розсіює нові технологій;

- це елементи і зв'язки, що взаємодіють у виробництві, дифузії і використанні нового і економічно корисного знання, яке розташоване в межах країни;

- це набір інститутів, чия взаємодія визначає інновативний стан національних фірм;

- це національні інститути, структура їх стимулів і їхньої компетенції, що визначають темпи і напрямок технологічного навчання у країні;

- це набір чітких установ, які спільно й індивідуально сприяють розробці і дифузії нових технологій, і які забезпечують умови у межах яких, уряди формують і здійснюють політику з метою впливу на процес інновацій. Як такі вони є системою взаємозалежних установ по створенню, завантаженню і трансферу знання, здібностей і умов, що визначають нові технології.

Всі ці визначення, до яких прийшли різні дослідники, мають єдину основу – це взаємодія між різноманітними учасниками інноваційного процесу. Згідно цих підходів нововведення є результатом складної взаємодії між різними акторами й інститутами. Технічні зміни не відбуваються у цілком лінійній послідовності, а здійснюються через цикли зворотного зв'язку в межах цієї системи. У центрі цієї системи знаходяться фірми, шляхи і методи, якими вони організовують виробництво і нововведення, а також канали, якими вони отримують доступ до зовнішніх джерел знання. Цими джерелами можуть бути інші фірми, суспільні і приватні дослідні інститути, університети або установи передачі знання - регіональні, національні чи міжнародні. У такій системі інноваційна фірма розглядається як оператор, що обслуговує та формує діапазон спільних підприємств і закритих зв'язків між постачальниками і клієнтами у межах складної мережі фірм й інших установ, які співробітничають і конкурують між собою.

Створення і розвиток національних інноваційних систем активно підтримується державою, зокрема, у країнах ОЕСР і ЄС. Загальною формою такої політики|политики| є механізми, шо поєднують групи фірм із дослідницькими центрами й університетами|университетский|. Один із прикладів – Голландська BTS (Business‑Oriented Technology Collaboration Scheme), яка була започаткована у |запущенная,начинаться|1997 році, яка фінансувала до 37.5% з витрат партнерських |совместные| проектів. Найбільш відомою національною програмою співробітництва|кооперации| в Європі є Датська мережна програма. Активний маркетинг цієї програми Датським технологічним інститутом привів|лидировал,вел| до широкого використання моделі в інших країнах, наприклад Португалії, Іспанії, Великобританії й Ірландії, які пристосували її до своїх власних вимог [12]. Датська система інновацій (DISKO) - трьох літній науково-дослідницький проект, що був профінансований Міністерством бізнесу і промисловості і започаткований групою IKE у січні 1996 року. Безпосередня мета проекту - збільшити знання про Датську систему інновацій і надати політичному процесу у Данії міцне аналітичне підґрунтя. Проект складався із 5 модулів, що відповідають різним рівням агрегації: рівень фірм; міжфірмовий рівень; поєднуючі інститути; національний рівень; національна політика [54].

Важлива роль в розвитку національної інноваційної системи відводиться формуванню державою різних чинників, що сприяють підвищенню інноваційної активності учасників цієї системи. Так, сферами впливу держави в інноваційній системі Великобританії визначено [44, р. 19-20]:

Можливість поглинати і використовувати знання визначає здатність фірми перетворювати знання на прибуткові товари і послуги. Ця здатність залежить від інвестицій у людський і фізичний капітал і гнучкості стратегії фірм, культури й організації, що відповідають змінам у зовнішньому середовищі. Уряд фінансує і готує кваліфіковані кадри, а також забезпечує розвиток освіти.

Регуляторний режим впливає на можливості і структуру стимулів для нововведень. Уряд і його відповідні структурні підрозділи встановлюють цей режим у партнерстві з локальними і міжнародними структурами.

Конкурентний режим, який уряд допомагає створити, може видалити перешкоди для входження фірм в галузі і ринки. Від ступеня, інтенсивності і природи конкуренції залежить, які нововведення будуть мати успіх на ринку.

Доступ до фінансових ресурсів, оскільки всі інвестиції в нові продукти, послуги або процеси повинні бути заздалегідь вкладені у виробництво. Уряд впливає на цю можливість, встановлюючи макроекономічні умови, а також через діапазон фіскальних заходів.

Джерела нового технологічного знання, як, наприклад, база науки і проектування, що в основному фінансуються урядом, а також розробки, а відіграють важливу роль у формуванні інноваційних систем.

Мережі і співробітництво. Фірми покладаються на ряд джерел знання як ресурс інноваційного процесу. Мережі допомагають їм мати доступ до цих джерел, а уряд може створити відповідні умови, що полегшують цей доступ.

Клієнти і постачальники. Вимоги клієнтів і постачальників здійснюють тиск на фірми, щоб вони поставляли товари і послуги кращої якості. Уряд є одним із основних споживачів товарів і послуг.

Отже розбудова національних інноваційних систем є дуже складною проблемою. Посилена конкуренція на сучасному етапі глобалізації економіки привела до зростання ролі організаційних інновацій і взаємодії між учасниками інноваційного процесу, які стають ключовим фактором зростання компетенції і конкурентоспроможності підприємств, і які розвивається найбільш успішно в інноваційних системах, у яких існує інтенсивна взаємодія між виробниками та споживачами знання. Інноваційні системи розглядаються як важливий координаційний інструмент міжфірмової передачі знань та розповсюдження технологічних інновацій, створюючи унікальне організаційне середовище для виникнення синергетичного ефекту від використання сукупності факторів, що впливають на прискорення інноваційного процесу. Тому цей процес потребує особливої уваги з боку уряду, який повинен об’єднати інтереси різних учасників інноваційного процесу заради створення ефективної національної інноваційної системи.

.

Висновки

Таким чином, розглянуті чинники і еволюція процесу глобалізації економіки вказують на необхідність подальшого аналізу проблем і протиріч цього феномену. Головними із питань, що стоять сьогодні перед Україною є наступні: як діяти країні, яка відстала від передових націй, в умовах, коли уже не кон’юнктура світових ринків, а стратегія у геоекономічному просторі визначає успіх і виживання цілих національних анклавів, та чи є надія перебороти існуючий розрив за роки і десятиліття, а не покоління?.

Один із стратегічних напрямків, що дозволяє прискорити економічне зростання у довгостроковій перспективі, пропонують європейські науковці. Аналізуючи поточний стан глобальної економіки, вони підкреслюють необхідність врахування зростаючого тиску конкуренції та змін у інноваційному процесі, який значно прискорився у сучасних умовах. Зміни в цих двох важливих параметрах економічного зростання мають важливий сенс для державної політики, особливо для інноваційної політики на регіональному, національному і європейському рівнях, оскільки, сьогодні ключовим чинником економічного процвітання стають не наявна база знань, не можливості доступу до інформації як такі, а здатність економічних агентів використовувати їх оптимально, швидко пристосовуючись до будь яких змін в ринкових умовах, і розвиваючи нові можливості, коли наявні переваги стають застарілими.

Однак, як свідчить проведений вище аналіз, головною проблемою, що стоїть перед науковцями, політиками і урядовими структурами нашої країни, стає не тільки розробка і реалізація чинників, здатних прискорити розвиток інноваційної економіки. Необхідні заходи і інструменти державної економічної політики, здатні сформувати „випереджальну” модель інноваційного розвитку, притому, - до моменту утвердження наступного етапу глобалізації – супратериторіальності. Тобто, всі ці заходи можливо буде здійснити тільки до моменту зміни ролі самого інституту держави, у період, коли вона ще зможе утримувати економічний, інформаційний, правовий, соціальний, політичний і культурний простір країни від їх входження у відповідні глобальні простори розвинутих “країн-систем”.

Всі ці проблеми можна вирішити завдяки утвердженню інноваційної моделі зростання, яка дозволяє підтримувати стабільний розвиток економіки і потребує дієвої державної політики у цій сфері, що особливо необхідно в умовах вичерпання інерції екстенсивного зростання економіки України. Але, економічна теорія у тому стані, в якому вона існує сьогодні в Україні, виходить зовсім не з нормативних міркувань і не з позитивного аналізу достатньо великого досвіду трансформаційних перетворень, а з фрагментарних уявлень, що, як правило, мають корені в західних поглядах на ринкову економіку та демократичну державу.

Сьогодні однією із найважливіших проблем економічної науки повинні стати тенденції розвитку сучасного етапу світової цивілізації та особливості їх прояву в перехідній економіці України. Їх аналіз дозволить виявити шляхи переходу до постіндустріального суспільства на основі поєднання ресурсів індустріального розвитку з чинниками «нової економіки».

В умовах безперервних трансформаційних процесів необхідна розробка такої моделі соціально-економічного розвитку, яка б базувалась на принципах “економіки знань”, а також утвердження такої стратегії розвитку, яка б допомагала підтримувати в країні постійні дослідження та інновації необхідні для створення нових продуктів та відкриття нових ринків шляхом виробництва, розповсюдження і використання нових економічно корисних знань. Отже “нову економіку” необхідно пов'язувати не із роллю інформації і розвитком інформаційно-комунікаційних технологій, а із здатністю економічних систем створювати, розповсюджувати і продуктивно використовувати економічно ефективні знання.

Існує дві альтернативні моделі економіки знань, які відповідають подібному розумінню “нової економіки” і доповнюють одна одну. ОЕСР розвиває концепцію, що отримала назву “економіки, що базується на знаннях” (“knowledge-based economy”). Під цим поняттям розуміється економіка, яка безпосередньо базується на виробництві, розподілі і використанні знань і інформації. Цей підхід використовує ідею ендогенної теорії зростання, згідно якої знання і технології є ведучими чинниками продуктивності і економічного зростання. Ключовими факторами розвитку такої економіки розглядаються інвестиції у дослідження і розробки, освіту, підготовку кадрів та структури менеджменту.

Ряд розробок, зокрема, у межах програми “Цільових соціально-економічних досліджень” (TSER), що фінансується ЄС, розвиває концепцію, яка отримала назву “економіки навчання” (“learning economy”). На відміну від попереднього цей підхід виходить із того факту, що сучасний етап глобалізації економіки характеризується зростаючим темпом технологічних змін і інновацій. Коли зміст знання змінюється швидко, то тільки той, хто бере участь у його створенні може одержати доступ до нього. Таким чином, “краще говорити про „економіку навчання”, ніж "економіку, що базується на знаннях" з того часу як високий темп змін означає, що спеціалізоване знання стає менш довговічним ресурсом і що саме здатність навчатися і пристосовуватися до нових умов все більше визначає ступінь продуктивності індивідуумів, фірм, регіонів і країн.

Економіка знань, про формування якої заявлено у Стратегії соціально-економічного розвитку України до 2015 року, базується на національних інноваційних системах, основною функцією яких є створення, розповсюдження та використання нових технологій та економічно корисних знань як в межах окремих мереж і кластерів, так і в межах регіонів і країни в цілому. Таким чином, в умовах сучасної економіки, для якої характерне загострення глобальної конкуренції, ведучим чинником технологічного розвитку стають організаційні інновації.

Основними проблемами формування і розвитку НІС в Україні є: відсутність стратегії переходу України до інноваційної моделі розвитку, недосконалість нормативно-правової бази регулювання інноваційної діяльності, неефективність адміністративно-організаційної структури управління науково-технічною та інноваційною діяльністю, недостатній рівень фінансового забезпечення реалізації державної науково-технічної та інноваційної політики, неефективне використання наявних фінансових та інвестиційних ресурсів для реалізації державної науково-технічної та інноваційної політики, невідповідність корпоративної структури, яка формується в Україні, вимогам інноваційного розвитку, повільне формування в Україні сучасного і масштабного ринку інноваційної продукції та інфраструктури інноваційної діяльності.

Створення і розвиток національних інноваційних систем активно підтримується державою, зокрема, у країнах ОЕСР і ЄС. Сферами впливу держави на розвиток національної інноваційної системи можна визначити: можливість поглинати і використовувати знання; регуляторний режим; конкурентний режим; доступ до фінансових ресурсів; джерела нового технологічного знання; мережі і співробітництво; клієнти і постачальники.

Таким чином, розбудова національних інноваційних систем є дуже складною проблемою. Посилена конкуренція на сучасному етапі глобалізації економіки привела до зростання ролі організаційних інновацій і взаємодії між учасниками інноваційного процесу, які відносяться до інституційних чинників інноваційного розвитку і стають ключовим фактором зростання компетенції і конкурентоспроможності підприємств. Створюючи унікальне організаційне середовище для виникнення синергетичного ефекту від використання сукупності факторів, що впливають на прискорення інноваційного процесу, національні інноваційні системи стають важливим координаційним інструментом міжфірмової передачі знань та розповсюдження технологічних інновацій. Тому цей процес потребує особливої уваги з боку уряду, який повинен об’єднати інтереси різних учасників інноваційного процесу заради створення ефективної національної інноваційної системи в Україні.

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ

  1. Стратегія економічного і соціального розвитку України «Шляхом європейської інтеграції» на 2004-2015 роки //www.niss.gov.ua/.

  2. Industrial performance and competitiveness in an era of globalisation and technological change /.

  3. Кочетов Э.Г. Глобалистика как геоэкономика, как реальность, как мироздание: Новый ренесанс – истоки и принципы его построения, фундаментальные опоры, теоретический и методологический каркас. М.: ОАО Издательская группа «ПРОГРЕСС», 2001. – 704с.

  4. Черковец О. Глобализация сотрудничества или конкуренции? //Экономист, 2002, № 10, с. 3-16.

  5. Scholte, J. A. Globalization. A critical introduction. London: Palgrave, 2000. – 361 p.

  6. Крапивний І.В. Роль організаційних інновацій у формуванні економіки знань //Механізм регулювання економіки. - 2007. - №3.

  7. Мовсесян А., Огнивцев С. Транснациональный капитал и национальные государства //Мировая экономика и международные отношения – 1999 – № 6, с. 55-63.

  8. Соколов В. Контуры будущего мира: Нации, регионы, транснациональные общности //Мировая экономика и международные отношения – 2001, № 3, с. 3-14.

  9. Косолапов Н. Глобализация: Сущностные и международно-политические аспекты //Мировая экономика и международные отношения – 2001, № 3, с. 69-73.

  10. Рибчук А.В. Глобальна виробнича інфраструктура як результат розширення інтернаціоналізації господарського життя //Актуальні проблеми економіки. – 2006, № 6, с. 92-96.

  11. Косолапов Н. Глобализация: территориально-пространственный аспект //Мировая экономика и международные отношения – 2005 – № 6, с. 3-13.

  12. Lundvall, B.-Å. and Bоrras, S. The globalising learning economy: Implications for innovation policy, DG XII, European Commission. Bruxelles, 1998.

  13. Портер М. Международная конкуренция: Пер. с англ./Под ред. В.Д. Щетинина. – М.: Международные отношения, 1993.

  14. Заграва Е. Глобалізація і нації .ua.

  15. Porter M., Ketels C. UK Competitiveness: Moving to the Next Stage //www.dti.gov.uk/.

  16. Карделл С. Стратегическое сотрудничество: Креативный бизнескурс /пер. с англ. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2005. –256 с.

  17. Building Knowledge Economies: Opportunities and Challenges for EU Accession Countries / Final Report of the Knowledge Economy Forum, Paris, February 19-22, 2002.

  18. Giplin R., Giplin J. Global Political Economy: Understanding the International Economic Order. - Princeton University Press, 2001.

  19. Open Markets Matter: The Benefits of Trade and Investment Liberalization. - OECD, 1988.

  20. Rodrik D. The New Global Economy and Developing Countries: Making Openness Work. - Overseas Development Council, 1999.

  21. Крапивний І. Особливості конкуренції і співробітництва в контексті транснаціоналізації економіки //Механізм регулювання економіки. - 2006. - №4.

  22. Примаков Е.М. Постиндустриальная эпоха: Вызов российским политикам//Мировая экономика и международные отношения – 2001, № 3, С.45-53.

  23. Стиглиц Дж. В тени глобализации /.

  24. Крапивный И. Проблемы устойчивого развития экономики Украины // Механізм регулювання економіки. - 2004. - №3, с.179-184.

  25. Коллонтай В. О неолиберальной модели глобализации //Мировая экономика и международные отношения – 1999, № 10, с. 3-13.

  26. A Practical Guide to Cluster Development //www.dti.gov.uk/.

  27. Гальчинський А.С. Глобальні трансформації: концептуальні альтернативи. Методологічні аспекти. -К.: Либідь, 2006. - 312 с.

  28. Економічна теорія: Політекономія /За ред.. В.Д. Базилевича. – К.: Знання, 2006. – 631 с.

  29. Філіпенко А.С. Глобальні форми економічного розвитку: історія і сучасність. - К.: Знання, 2007 - 670 с.

  30. Romer P. Endogenous Technological Change, Journal of Political Economy. – 1990, Vol. 98, P. 31-42.

  31. Економічні проблеми XXI століття: міжнародний та український виміри / [Юрій С.І., Савельєв Є.В. та інш.]; за ред..С.І. Юрія, Є.В. Савелюєва. – К.: Знання, 2007. – 595 с.

  32. Социально-экономические проблемы информационного общества / Под ред. д.э.н., проф. Л.Г. Мнльника. – Сумы: ИТД «Университетская книга», 2005. – 430 с.

  33. Шевчук О.Б. Економіка, основана на знаннях: соціально-економічні тенденції / О.Б. Шевчук // Економіка прогнозування. – 2005. № 3. – С. 18 – 25.

  34. Семеновский А. Кризис информационной экономики / А. Семеновский //http:niss.gov.ua/Table/Zhalilo21/008.htm.

  35. DeLong J., ‘How “New” is Today’s Economy?’// /.

  36. Gordon, R.J. Does the "New Economy" Measure up to the Great Inventions of the Past? / R.J. Gordon // Journal of Economic Perspectives, 14(4), 2000, pp. 49-74.

  37. Triplett, J.E. Economic Statistics, the New Economy, and the Productivity Slowdown / J.E. Triplett // Business Economics, 34(2), 1999, pp. 13-17.

  38. Kelly K. New Rules for the New Economy / K. Kelly // http:/archive/5.09/newrules.html/.

  39. Новая постиндустриальная волна на Западе. Антологія / Под ред. В.Л. Иноземцева. М.: Academia, 1999. – 632 с.

  40. Knowledge-based Economy. OECD, 1996 // /.

  41. Lundvall B.-E. Why the New Economy is a Learning Economy / B.-E. Lundvall // DRUID Working Paper No 04-01 // www.druid.dk/wp/.

  42. Freeman C. Technology and Economic Performance: Lessons from Japan. London: Pinter, 1987.

  43. Lundvall B-E. National Innovation Systems: Towards a Theory of Innovation and Interactive Learning. London: Pinter, 1992.

  44. Competing in the Global Economy: The Innovation Challenge// www.dti.gov.uk/.

  45. Геєць В. Характер перехідних процесів до економіки знань//Економіка України. - 2004. - № 4, с.4-14.

  46. Knowledge Economy // /.

  47. Глухов В., Коробко С., Маринина Т. Экономика знаний: Учебное пособие. – СПб: Питер, 2003.

  48. Про Рекомендації парламентських слухань на тему: "Національна інноваційна система України: проблеми формування та реалізації" / Постанова Верховної Ради України від 27 червня 2007 року N 1244-V // zakon.rada.gov.ua/cqi-bin/laws.main.cqi?user=nn/.

  49. Pyka A. From the Incentive-based to the Knowledge-based Approaches //www.uni-bielefeld.de/.

  50. Lundvall B-E. National Innovation Systems: Towards a Theory of Innovation and Interactive Learning. London: Pinter, 1992.

  51. Pyka A. Innovation Networks in Economics: From the Incentive-based to the Knowledge-based Approaches / A. Pyka // www.uni-bielefeld.de/iwt/sein/casintro.html/.

  52. Nelson, R.R. National Innovation Systems: A Comparative Analysis, Oxford University Press, Oxford and New York, 1993.

  53. National Innovation Systems / OECD // GD. - Paris, 1997. - 49 p.

  54. The Danish System of Innovation in a Comparative Perspective - the DISKO-project//www.em.dk/.

  1. Л. Г. Мельник доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри економіки Сумського державного університету

    Документ
    О.Ф. Балацький – доктор економічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, професор кафедри управління Сумського державного університету;
  2. Donetsk compartment of shevchenko scientific society (6)

    Документ
    Вісник містить матеріали березневої 2005 року наукової конференції НТШ-Донбас. Доповіді і повідомлення торкаються проблем історії. Секції конференції працювали у Донецьку і Краснодарі.
  3. Donetsk compartment of shevchenko scientific society (12)

    Документ
    Найбільше матеріалів, що відносяться до історії краю XVI-XVIIІ ст. зберігається в фондах Російського державного архіву давніх актів (РДАДА) в Москві. Пояснюється це тим, що наприкінці XV ст.

Другие похожие документы..