І. В. Крапивний (реферат, вступ, розділи 1, 2, 3, 1, 2, 1, 2, висновки)

Розділ 3 ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК В НОВИХ ЕКОНОМІЧНИХ УМОВАХ

3.1 Роль організаційних інновацій у формуванні економіки знань

В теорії „економіки, що базується на знаннях” (knowledge-based economy) організаційні інновації є серцевиною аналізу процесів, що проходять на рівні інноваційних мереж. Організаційні інновації і взаємодія між учасниками інноваційного процесу розглядаються як ключовий фактор зростання компетенції і конкурентоспроможності підприємств, які розвивається найбільш успішно в мережах, у яких існує інтенсивна взаємодія між виробниками та споживачами знання.

Значення цих проблем особливо зростає в умовах прискорення євро- інтеграційних процесів в Україні. Дослідження цих проблем також викликане необхідністю аналізу чинників, пов’язаних з формуванням „випереджальної” моделі розвитку в умовах формування економіки знань [1].

Економіка знань, про формування якої заявлено у Стратегії соціально-економічного розвитку України, базується на національних інноваційних системах, основною функцією яких є створення, розповсюдження та використання нових технологій та економічно корисних знань як в межах окремих мереж і кластерів, так і в межах регіонів і країни в цілому [42; 43]. Таким чином, в умовах сучасної економіки, для якої характерне загострення глобальної конкуренції, ведучим чинником технологічного розвитку стають організаційні інновації.

Для підтвердження даної тези звернемося до інноваційної стратегії Великобританії, яка проголосила створити до 2010 року найбільш динамічну у Європі економіку знань. Так, у розділі „Чинники економічної ефективності Великобританії” цієї стратегії підкреслюється, що „здатність поглинати і використовувати знання визначає можливості фірм включати їх у нові продукти, процеси або послуги, що залежить від людей, які створюють знання, управляють бізнесом і впроваджують інновації. ...Незначна кількість фірм систематично використовує методи управління людським ресурсом, пов'язані з ефективними відносинами службовців і культурою організації виробництва; ...макроекономічна нестабільність у минулому, слабкі здібності і слабкі корпоративні стратегії – усе це впливає на низькі рівні інноваційних витрат. ...Інвестиції в інновації потребують доступу до фінансових ресурсів, але порівняно низькі рівні інноваційних витрат, ймовірно, більш пов’язані з відсутністю стимулів і умінням здійснювати інновації, чим з недостачею коштів, хоча деякий розрив між попитом і пропозицією на фінансові ресурси існує. ...Важливими засобами доступу до знання є мережі і співробітництво” [44].

Як бачимо, це загалом проблеми організаційно-економічні і характерні вони не тільки для України. Розробники ж інноваційної стратегія України, не враховуючи, „що світовий життєвий простір вже майже повністю освоєний і можливості його перерозподілу досить обмежені” [45, с.4], традиційно фокусуються на фінансуванні масштабних „критичних” технологій, які в умовах усе більш зростаючої глобальної конкуренції можуть принести країні масштабні збитки. Однак, разом з проривними „критичними” технологіями, нашу економіку зможе підтримати масове впровадження еволюційних „покрокових” інновацій, що закладе підґрунтя для утвердження економічної моделі „випереджального типу”, внутрішніх чинників розвитку якої на сьогодні, на жаль, не існує. Необхідність такої політики обумовлюється не тільки відсутністю фінансових ресурсів, а й тим фактом, що уже сьогодні „направление развития и превалирующая концепция технологического прогресса все больше отходят от понятия «большой науки», одержимой тем, чтобы добиться максимальных размеров, объемов, скоростей; вместо этого происходит движение к такой концепции технологии, при которой во главу угла ставятся диверсификация, эффективность и оптимальная увязка множества функций” [39, с.356].

Досвід розвинутих країн свідчить, що потенційно конкурентоспроможні мережі і кластери існують у кожному регіоні і реалізація кластерних стратегій, відмова від методів прямого управління та всебічна підтримка органами виконавчої влади інтеграції виробництва з регіональними університетами здатна не тільки змінити ситуацію на краще, але й вивести регіони на вищі рівні міжнародної конкуренції. Так, М. Портер підкреслює, що „региональная политика будет более эффективной, если она последует наращиванию отдельных кластеров. То, что служит притягательным центром для кластера, - университеты, исследовательские лаборатории, специализированная инфраструктура или резерв рабочей силы – имеет гораздо больший эффект, чем субсидии” [13, с.714].

Отже, утвердження „випереджальної” моделі інноваційної економіки неможливе без проведення кардинальних змін у всій системі науки і освіти, перш за все, з точки зору її переорієнтації на вирішення фундаментальних і прикладних проблем конкурентноздатності національної економіки. Але, головною помилкою нашої інноваційної стратегії, а в результаті і національної доктрини розвитку освіти, залишається традиційне ще з радянських часів поклоніння вузькому технологічному детермінізму: „Успішно функціонувати в інноваційній економіці людина на зможе без відповідної технологічної готовності. Тут надзвичайно важливим, а можливо і головним напрямком модернізації є його інформатизація” [32, с.38].

Однак, досвід розвитку передових ринкових економік привів до більш широкого і більш прагматичного розуміння „технологічної готовності”. Як правило, роль системи науки і освіти в досягненні високої конкурентоспроможності економіки розглядається у цих країнах як результат об’єднання досягнень наступних трьох первинних областей сучасного знання: природничих і інженерних наук; гуманітарних і суспільних наук; а також наук мистецьких. Але, на відміну від перехідних економік, у розвинутих ринкових системах все більше зростають вимоги до наукового знання, яке повинно перетворюватися у технології, незалежно від того, у якій сфері воно створюється.

Знання ефективно застосовується на практиці, коли воно стає технологією, що на грецькій мові означає мистецтво або уміння („techne”) і практика („logos), тобто, „практичне мистецтво”. Виходячи з такого розуміння, поняття „технологія” відноситься не тільки до природничих і інженерних наук, які генерують фізичну технологію, тобто, способи управління природним світом. Гуманітарні і суспільні науки повинні створювати організаційні технології, тобто, способи управління соціально-економічними процесами, а безпосередньо мистецтво генерує „естетичні” (із древньогрецької – „задихатися”, „переповнятися задоволенням”) технології або технології дизайну, тобто, способи маніпулювання людським серцем і душею, з метою досягнення стану, який греки називали „космосом”, або відчуттям справедливого упорядкування чисельних елементів зовнішнього світу [46]. Таким чином, поряд з фундаментальними дослідженнями, прикладна роль науки полягає у створенні таких товарів і послуг, які б „перехоплювали подих” у споживача. Подібної взаємодії у нашій науковій системі не існує.

Із вищесказаного стає зрозумілим, що рівень економічної науки і освіти у нашій країні у цілому не відповідає вимогам глобальної економіки знань. Особливо це відноситься до регіональних університетів, які, переважно, мають менше можливостей з точки зору як розвитку матеріальної бази, так і якісної підготовки наукових кадрів. Зрозуміло, також, що без державної підтримки існуючу ситуацію важко буде змінити у близькому майбутньому на краще.

У розвинутих країнах спеціалізація регіональних університетів, як правило, відповідає галузевій спеціалізації регіону, завдяки чому між наукою і виробництвом налагоджене плідне співробітництво.В Україні також не існує інших суспільних інститутів окрім регіональних університетських комплексів, які б мали такі тісні наукові зв’язки з місцевими підприємствами, знали їх „слабкі місця” і готували для них фахівців, здатних ефективно вирішувати проблеми підвищення конкурентоспроможності економіки.

Зрозуміло, що технологічні інновації – головний чинник міжнародної конкурентоспроможності національних підприємств. Але, на відміну від організаційних інновацій попит на них є похідним від попиту на продукцію підприємств, а отже з розвитком ринкової економіки буде зростати і фінансування відповідних наукових напрямків за рахунок виробництва.В той же час, в умовах стабільного розвитку фірми, як правило, не зацікавлені у проведенні організаційних змін, особливо тих, що базуються на трансфері знання, створеного сторонніми організаціями.Крім того, національні підприємства можуть отримувати і іноземні технології й обладнання. Однак, згідно теорії „дифузії інновацій” для масового впровадження і ефективного використання іноземних техніки і технології, а тим паче для комерціалізації власних досліджень і розробок необхідно створити відповідні соціально-економічні, організаційні і навіть психологічні умови, а також впровадити відповідні механізми залучення фінансових ресурсів.І перш за все, необхідно створити таку систему національних і регіональних інновацій, яка б приваблювала конкуруючі фірми підтримувати і фінансувати діяльність регіональних університетів [13, с.178].

У той же час, підприємства повинні пам’ятати, що в умовах швидких змін зовнішнього середовища організаційні інновації є засобом стабільного динамічного розвитку. Про це постійно нагадує у своїй праці М.Портер, а Л. Едвінссон і М. Мелоун, посилаючись на історію поглинання компанією „Ай-Бі-Ем” фірми „Лотус”, підкреслюють наступне: „Решая проблемы, связанные с внедрением новых технических средств и удовлетворением растущих потребностей покупателей, компании пришли к осознанию того факта, что им не удастся осуществить долгосрочные стратегические программы без коренной перестройки организационных структур” [39, с.442].

У цілому, виходячи з вищесказаного, з метою наближення економічної науки до проблем прискорення інноваційного економічного розвитку хотілося б запропонувати наступну функціонально-цільову систему наукових досліджень, яка дозволить наблизитися до нової концепції технології, „при которой во главу угла ставятся диверсификация, эффективность и оптимальная увязка множества функций” [Там же, с.356].

Необхідно, на нашу думку, по-перше, розробити загальну „нормативну” економічну теорію інноваційного розвитку, яка б відповідала принципам функціонування глобальної економіки знань і базувалася на досвіді розвинутих економік, а тому могла служити орієнтиром стратегічного розвитку країни і не дозволяла нам, при умові її реалізації, залишитися осторонь глобальних процесів; по друге, – „позитивну” теорію, яка б базувалася на особливостях перехідної індустріальної системи і враховувала стан і структуру економіки України; і , по-третє, що безпосередньо відноситься до регіональних університетів і їх інноваційних структур, - проведення різноманітних прикладних „кейс досліджень”, які б, базуючись на вказаних вище фундаментальних наукових напрямках, досліджували особливості відповідних регіонів і слугували підґрунтям для постійного коригування перших двох напрямків економічних досліджень.

Подібна структура системи економічного знання буде враховувати ефект „зворотного зв’язку”, без якого дослідження, що проводяться державними академічними інститутами, напевне, перетворяться в відірване від життя теоретизування, що в умовах обмежених фінансових ресурсів буде дуже дорого коштувати країні. Але такий підхід вимагає кардинального перегляду як структури, обсягів і напрямків фінансування науки, так і критеріїв оцінки рівня наукових досліджень в усіх ланках системи економічного знання. Зрозуміло, що реалізація даних напрямків не повинна бути лінійною і поетапною, а здійснюватися паралельно, бути інтерактивною системою, що зможе привести до створення функціональних мереж і заложити підґрунтя для формування національної системи інновацій з деякими елементами регіональних інноваційних систем у адміністративних центрах, які активно включаться в дослідження і розробки.

Складність проведення регіональних досліджень, а отже, і створення мереж полягає у неможливості широкого копіювання досвіду. Так, одна із найбільш спірних дискусій відносно сучасного регіонального економічного розвитку пов’язана з тим, як економіка знань функціонує у менш успішних регіонах. У цілому теорія „нової економіки” попервах розроблялася, посилаючись на розвиток таких „зразкових” регіонів, як Кремнієва долина у США, Кембридж у Великобританії і Кембридж у США. Проте, високо технологічні промислові комплекси, що характеризують ці зразкові регіони, рідко існують у менш успішних регіонах, особливо у старих промислових районах Європи. Але, не враховуючи цього факту, більшість академічних досліджень сфокусувалося на пошуках у цих районах різноманітних рис таких комплексів; вони „виявляли” такі риси і приходили до висновку, що менш успішні регіони знаходяться на шляху поліпшення їхнього функціонування. Логіка подібних досліджень підказувала і відповідний висновок - „рецептом” для периферійних регіонів в досягненні їх мети, тобто процвітання, є імітування моделей розвитку більш успішних регіонів. Проте, критичний аналіз такого ”інституціонального запозичення” показав, що менш успішні регіони знаходяться в „стані наздоганяючих” (catching-up position) по причині використання зразковими регіонами комплексу (а не окремих елементів) властивих тільки їм спеціалізованих факторів, що загалом робить копіювання інституціональних трансформацій марним заняттям.

Таким чином, освіта стає центральною ланкою економіки знань, а „навчання” („learning”), або отримання здібностей - головним засобом індивідуального і організаційного розвитку. Останнє не є якоюсь далекою перспективою. Уже сьогодні університетами багатьох країнах світу здійснюється підготовка фахівців з „менеджменту знання”, на яких усе більше зростає попит на ринках праці. Подібні тенденції необхідно враховувати і нашим університетам, які почнуть стикатися із проблемою, коли студенти зажадають не тільки формальної освіти і уміння здобувати і додавати нове теоретичне й аналітичне знання, а все більше будуть готові платити за свої здібності оперувати кодифікованим і неявним знанням.

Управління знанням – це не окремо узятий програмний продукт по підтримці бази даних, це стратегія управління державою, регіоном, підприємством, орієнтована на розвиток і максимальне використання свого інтелектуального потенціалу [47, с.85]. Тому організація такого учбового процесу набагато складніша ніж просто здобування формальної освіти. Тут на перше місце виходить принцип "навчання - через практичну діяльність" (“learning-by-doing”). Основне завдання подібного процесу навчання – це, з одного боку, перетворення формального знання в здібності, а з іншого –апробація отриманих навичок на практиці, де відкриває нове знання. Іншими словами, традиційні підходи змінюються принципами інноваційної освіти. Але перехід на принципи інноваційної освіти можливий лише при умові, коли одним із найважливіших напрямків організаційних інновацій на підприємствах стане тісне і неформальне співробітництво з навчальними закладами як засіб підвищення „базової компетенції” (core competence) і удосконалення менеджменту для впровадження нових технологій. Наступним кроком пристосування до реалій глобальної економіки знань повинно стати об'єднання в інноваційні мережі, в яких інтерактивне (діалогове) навчання буде охоплювати не тільки учбові заклади і виробників, але й споживачів товарів та послуг.

3.2 Перспективи розвитку національної інноваційної системи в Україні

  1. Л. Г. Мельник доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри економіки Сумського державного університету

    Документ
    О.Ф. Балацький – доктор економічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, професор кафедри управління Сумського державного університету;
  2. Donetsk compartment of shevchenko scientific society (6)

    Документ
    Вісник містить матеріали березневої 2005 року наукової конференції НТШ-Донбас. Доповіді і повідомлення торкаються проблем історії. Секції конференції працювали у Донецьку і Краснодарі.
  3. Donetsk compartment of shevchenko scientific society (12)

    Документ
    Найбільше матеріалів, що відносяться до історії краю XVI-XVIIІ ст. зберігається в фондах Російського державного архіву давніх актів (РДАДА) в Москві. Пояснюється це тим, що наприкінці XV ст.

Другие похожие документы..