І. В. Крапивний (реферат, вступ, розділи 1, 2, 3, 1, 2, 1, 2, висновки)

Основні недоліки неокласичної теорії проаналізовані у доповіді Директорату ЄС, що базується на семи проектах Програми “Цільових соціально-економічні досліджень” (TSER), в яких розглянуті різні аспекти і використовуються різні теоретичні підходи відносно інновацій і інноваційної політики.

Виходячи із здобутків, отриманих у таких галузях економічної науки як еволюційна економіка, інституціональна економіка, нова регіональна економіка, економіка знань і навчання, економіки інновацій доповідь зосереджується на наступних недоліках неокласичної теорії [12]:

  • оптимізація і інновації;

  • рівновага і інновації;

  • репрезентативні фірми в економіці навчання;

  • навчання в некласичній моделі.

Оптимізація і інновації. Використання оптимізації в контексті інновацій зазвичай дуже проблематичне. Всі емпіричні дослідження значних нововведень підтверджують думку, що у випадку дійсно нових інновацій той, хто їх впроваджує не знає заздалегідь ні їх технічних характеристик, ні їх ринкового потенціалу. Багато інноваційних менеджерів підтверджують, що їх найбільш успішні нововведення стали можливими завдяки „ірраціональному ентузіазму” при відсутності управлінського контролю.

Рівновага і інновації. Ідею, що рівноважні моделі повинні бути стандартним засобом в економічній теорії також важко використовувати відносно інновацій. Систему рухає постійне створення нових ідей, продуктів, послуг і якщо вона коли-небудь досягає стану гармонії, при якому ніщо не змінюється, подібна система уже не буде капіталістичною економікою.

Репрезентативні фірми в економіці навчання. Згідно неокласичної теорії усі фірми, включаючи місцевих продавців хот-догів і «Дженерал Моторс», використовують при прийнятті рішень одні і ті ж основні правила. Ця абстракція стає складною проблемою, коли аналізуються нововведення і зміни. В принципі можливо припустити, що нововведення є процесом, де результат визначається винятково комбінацією зроблених зусиль і шансу, і, що усі фірми мають подібну імовірність для успіху. Однак, більшість інноваційних досліджень показують, що це припущення нереалістичне.

Навчання в неокласичній моделі. Неокласична теорія припускає, що критичні характеристики агентів (переваги, компетенція і правила поведінки) є подібними для всього процесу, що аналізується. Мало місця залишається для агентів відносно навчання новим правилам поведінки і отримання нових здібностей. Знання й інформація розглядаються як синоніми у неокласичних моделях, тому найбільш близьким поняттям до "навчання” є "отримання інформації". Той факт, що найбільш економічно корисні типи знання мають неявний вимір і, що таке знання може бути отримане тільки в процесі соціальної взаємодії цілком ігнорується.

Таким чином, обмеженість більшості розглянутих теорій полягає насамперед у надто вузькому, спрощеному підході до проблем економічного розвитку. Вони зазнають невдачі на практиці тому, що не відображають перш за все реалій сучасного світового господарства, головною тенденцією якого є рух до економіки знань. Сьогодні реальний світ значно відрізняється від цієї моделі, оскільки, темпи зростання ВВП розвинених країн досягаються завдяки використанню економічної системи, що базується на знаннях, а в країнах Периферії економічне зростання досягається завдяки інвестиціям у старі технологічні уклади. Тому складно в подібних умовах знайти обґрунтування тези, згідно якої відставання буде переборене, особливо враховуючи той факт, що і в країнах Центру спостерігається зростання поляризації між різними верствами населення, а також регіонами.

2.2 Теорії постіндустріального економічного розвитку

На нинішньому етапі розвитку єдиної світової цивілізації головною детермінантою розвитку світової економіки стає знання і поява новітніх ресурсів, перш за все інформаційно-комунікаційних. В зв’язку з цими глобальними змінами в науковій літературі з кінця 80-х років ХХ ст. на зміну концепції «суспільства добробуту» приходять такі поняття як «суперіндустріальне» і «посткапіталістичне» суспільство, «турбокапіталізм», «постмодерніті» і т.п. Із середини 90-х років з'являється також безліч «нових» моделей економіки: «інформаційна», «мережна», «інтернет», «дотком», «економіка, що базується на знаннях», “економіка навчання”. З'являються також такі незвичні поняття як «інтелектуальна», «віртуальна» і «адаптивна» корпорація.

Таке різноманіття визначень сучасного суспільства і моделей економіки свідчить про те, що стрижневою проблемою економічної науки є нині концептуальна розробка цивілізаційної моделі, в рамках якої еволюціонуватиме світова економіка у XXI столітті. «XXI століття – це епоха постіндустріального устрою. Він не стане винятковим у певного кола країн, а торкнеться всього людства. Проте розвинуті країни удосконалюватимуть постіндустріальні основи свого суспільства, які було ними створене у другій половині ХХ ст. Країни «третього світу» (в минулому колонії та залежні країни) здійснюватимуть перехід до постіндустріального суспільства. Саме такі процеси відбуватимуться й у постсоціалістичних країнах, до яких належить Україна» [31, с. 9].

Тому, тенденції розвитку сучасного етапу світової цивілізації та особливості їх прояву в перехідній економіці України є сьогодні однією із найважливіших проблем економічної науки. Їх аналіз дозволить виявити шляхи переходу до постіндустріального суспільства на основі поєднання ресурсів індустріального розвитку з чинниками «нової економіки».

В економічній науці існує думка, що, незалежно від назви майбутньої соціально-економічної формації, “практично всі дослідники сходяться в одному: ведучу роль у ній буде відігравати інформація – і як базовий фактор продуктивних сил, і як ключова компонента процесів, що протікають у суспільстві” [32, с. 10]. Дослідники, які під «новою економікою» розуміють «економіку знань» також намагаються ототожнювати «нову економіку» з інформаційною економікою: «економіка, що ґрунтується на знаннях («економіка знань») є первісною, базовою гранню такого складного явища, як «інформаційна економіка [33, с. 18].

Однак існують і інші точки зору при аналізі моделей економічного розвитку постіндустріального суспільства. Так, деякі науковці, розглядаючи тенденції глобального економічного розвитку стверджують, що роль інформаційної економіки виявилась перебільшеною [34]. Інші доводять, що у подібному виділенні декількох, нехай навіть найбільш передових по насиченості винаходами й ідеями галузей із всієї іншої економіки присутній яскраво виражений елемент штучності; усякий же штучний поділ будь-якої національної, а також усієї світової економіки на якісь "нову" і "стару" частини означало б відкриту зневагу економічним базисом. "Узаконене", таким чином, у поглядах і запрограмоване відставання одних галузей сучасного господарства від інших привело б до неприпустимого інвестиційного крену, надвиробництву винятково в інфраструктурних галузях, не підкріпленому розвитком високих технологій в інших галузях економічного базису, і до найтяжкої структурної кризи [4, с. 4]. Є також дослідники, які аналізуючи сучасне світове господарство, відзначають, що нічого нового сьогодні не відбулося, а розвиток глобальної економіки – це усього лише продовження минулих тенденцій. Згідно цього підходу радикальні зміни у структурі виробництва, що вели до бурхливого зростання економіки, мали місце у різні періоди історичного розвитку суспільства [35; 36; 37].

Тому зупинимося на концепціях “нової економіки”, які глибше і ширше трактують чинники розвитку сучасної економіки. Перші дослідження у цій сфері розуміють під “новою” економіку, у якій основним товаром є інформація, що передається по комплексних інформаційних мережах. Тому її ще називають “економікою мереж” [38].

Для підходів, які концептуально розширюють парадигму “постіндустріального суспільства” загальною рисою є надання ведучої ролі в економічному розвитку не технологіям, а знанню. Досить чітко ця тенденція простежується в працях, що ввійшли у видану в 1999 р. російською мовою антологію «Нова постіндустріальна хвиля на Заході». Так, у роботі «Посткапіталістичне суспільство» (1995 р.) Пітер Дракер відзначає, що становлення глобального капіталізму відбувалося під впливом радикальних змін у самій концепції знання, що стало одним з ведучих ресурсів, перетворившись з товару приватного у товар суспільний. Цю зміну ролі знання Дракер називає революцією в управлінні, яка в умовах глобальної економіки охопила увесь світ [39, с. 69]. Відтепер, вважає Дракер, значення має тільки підвищення продуктивності праці людей, не зайнятих фізичною працею. Але, суспільство, у якому живе постіндустріальний світ, на його думку, ще передчасно розглядати як «суспільство знання». Сьогодні можна говорити лише про створення «економічної системи на основі знання» (knowledge-based economy) у рамках “посткапіталістичного” суспільства [Там само, с. 73].

Тайічі Сакайя у праці “Вартість, створювана знанням, або історія майбутнього” (1992), говорячи про нове суспільство, відзначає, що в сучасних умовах традиційні фактори виробництва вже не визначають ту цінність, яку споживачі визнають за тим або іншим продуктом. Але, характерною ознакою сучасного суспільства є не сам факт широкої поширеності знань, а те, що вони безпосередньо втілюються в більшості створюваних у суспільстві благ і в такий спосіб економіка перетворюється в систему, що функціонує на основі обміну знань і їхньої взаємної оцінки. Саме продукція, більш, ніж що-небудь інше, підтверджуюча приступність її власникові вищих знань, інформації і мудрості, повинна володіти тим, що Сакайя називає цінністю (або вартістю), створеною знанням (knowledge-value). Майбутнє суспільство, у якому рушійною силою є цінності, що створюються знанням, він іменує суспільством, що базується на створюваних знанням цінностях (knowledge-value society) [Там само, с. 360].

Таким чином, сьогодні здатність створювати і використовувати знання, що, у свою чергу, знаходить прояв у впровадженні нових технологій, стає ключовим фактором при визначенні конкурентоспроможності національних економік, а також критерієм оцінки бідності і процвітання як між країнами так і в межах окремих країн. Ця думка була підтверджена і проведеним у 2002 році Світовим банком при підтримці ОЕСР і ЄС Форумом ”Розбудова економік знань: можливості і виклики для країн-кандидатів у члени ЄС“, на якому пріоритетними стратегіями розбудови економіки знань було названо [17]:

- створення відповідних економічних стимулів і інституціонального середовища, що забезпечують широке поширення й ефективне використання локальних і глобальних джерел знання у всіх сферах економіки;

- створення суспільства кваліфікованих, талановитих і творчих людей, суспільства з можливостями якісної освіти для всіх громадян;

- формування динамічної інформаційної інфраструктури, конкурентного інноваційного сектора економіки, здатних створювати ефективні інформаційно-комунікаційні технології для всіх галузей економіки;

- створення ефективної інноваційної системи, що охоплює фірми, науково-дослідні центри, університети й інші організації, здатні обслуговувати і розвивати зростаючий фонд глобального знання з метою створення нових продуктів, послуг і способів ведення бізнесу.

Отже в умовах безперервних трансформаційних процесів необхідна розробка такої моделі соціально-економічного розвитку, яка б базувалась на принципах “економіки знань”, а також утвердження такої стратегії розвитку, яка б допомагала підтримувати в країні постійні дослідження та інновації необхідні для створення нових продуктів та відкриття нових ринків шляхом виробництва, розповсюдження і використання нових економічно корисних знань.

Створення глобально-конкурентних економік потребує відповідних активних стратегій, що реалізуються різними галузями, а також такими підсистемами як інформаційна інфраструктура, система досліджень і інновацій, освіта постійне навчання, державна політика і регуляторні рамки. Ґрунтуючись на вищесказаному ми будемо виходити із припущення, що “нову економіку” необхідно пов'язувати не із роллю інформації і розвитком інформаційно-комунікаційних технологій, а із здатністю економічних систем створювати, розповсюджувати і продуктивно використовувати економічно ефективні знання. Існує дві альтернативні моделі економіки знань, які відповідають подібному розумінню “нової економіки” і доповнюють одна одну.

ОЕСР розвиває концепцію, що отримала назву “економіки, що базується на знаннях” (“knowledge-based economy”). Під цим поняттям розуміється економіка, яка безпосередньо базується на виробництві, розподілі і використанні знань і інформації. Цей підхід використовує ідею ендогенної теорії зростання, згідно якої знання і технології є ведучими чинниками продуктивності і економічного зростання. Ключовими факторами розвитку такої економіки розглядаються інвестиції у дослідження і розробки, освіту, підготовку кадрів та структури менеджменту. У цій моделі підкреслюється також зростання ролі держави у розвитку і підтримці бази знань. Концепція "економіки, що базується на знаннях" зосереджується на тому факті, що в період після другої світової війни виробничий процес все більше покладається на діяльність, що базується на знаннях. Частка фізичної праці, що створює матеріальні блага стає меншою ніж частка праці, що займається виробництвом, розподілом і обробкою знання. Підкреслюється також, що розширення "знаннємісткого” (“knowledge-intensive”) сектора по відношенню до інших рутинних і фізичних виробничих процесів стає однією із основних тенденцій економічного розвитку протягом цього періоду [40].

Ряд розробок, зокрема, у межах програми “Цільових соціально-економічних досліджень” (TSER), що фінансується ЄС, розвиває концепцію, яка отримала назву “економіки навчання” (“learning economy”). Теоретичним підґрунтям для розвитку цієї моделі стала праця Б-Е. Люндвалла і Б. Джонсона “Економіка знань” [31]. На відміну від попереднього цей підхід виходить із того факту, що сучасний етап глобалізації економіки характеризується зростаючим темпом технологічних змін і інновацій. Коли зміст знання змінюється швидко, то тільки той, хто бере участь у його створенні може одержати доступ до нього. Таким чином, “краще говорити про „економіку навчання”, ніж "економіку, що базується на знаннях" з того часу як високий темп змін означає, що спеціалізоване знання стає менш довговічним ресурсом і що саме здатність навчатися і пристосовуватися до нових умов все більше визначає ступінь продуктивності індивідуумів, фірм, регіонів і країн. Просто визначена економіка навчання є економікою, де здатність навчатися (дізнаватися) є критичною для економічного успіху індивідуумів, фірм, регіонів і національних економік. "Навчання" має відношення до створення нової компетенції і нових здібностей, а не просто до "отримання доступу до інформації" [12].

Основна причина чому навчання стало більш важливим визначається діалектикою (взаємодією) між навчанням і змінами. Швидкі зміни передбачають потребу у швидкому вивченні, і ті хто включений у цей процес нав'язують зміни середовищу і іншим людям. Глобалізація, інформаційні і комунікаційні технології, руйнування інституціональних бар'єрів для змін прискорювали зміни. Вони створили вибіркове (селекційне) середовище, яке прихильне тим організаціям і індивідуумам, що зорієнтовані на зміни. Відповідно до цієї інтерпретації міжнародна конкуренція і нові технологічні можливості, пов'язані з інформацію й іншими технологіями підсилили всіх тих, хто включений в зростаючу глобальну конкуренцію. Для окремої фірми це виражається в більш швидкому темпі інновацій, а у більш широкому сенсі – в інтенсифікації конкуренції.

В умовах зростання ринкової конкуренції і швидких інновацій фірми зіштовхуються з неціновими факторами конкуренції. Це означає, що найбільш важливим фактором для окремих фірм не є більше наявність даного набору здібностей, а здатність отримувати нові здібності ефективно. У цьому сенсі навчання стало ключем успішних економічних і ринкових операції протягом останніх десятиліть. Здатність фірм навчатися і трансформуватися в цих нових умовах - критичний фактор конкурентноздатності. Існує визначена необхідність постійно відтворювати здібності персоналу, технологічну і організаційну компетенцію фірми. Це означає, звичайно, широке визначення знання і навчання. Знання, що створює цінності включає практичні здібності, отримані через навчання на власному досвіді (learning by doing), а також можливості здобуті через формальну освіту і підготовку. Воно також включає управлінські здібності отримані на практиці, а також нове знання, отримане завдяки дослідженням і розробкам.

Таким чином, розбудова майбутнього суспільства є дуже складною проблемою, оскільки інформаційна революція поширюється не тільки на виробничу сферу і на всі соціальні інститути людства. Вона повинна змінити і саму людину, і перш за все, характер і умови її праці [32, с. 12-13]. Звідси, найбільш фундаментальною причиною переваги „економіки навчання” як ключової економічної концепції нового суспільства є те, що вона підкреслює високий темп економічних, соціальних і технологічних змін, які постійно тиснуть на спеціалізоване знання. Вона дає зрозуміти, що дійсно важливим для продуктивності економіки є здатність навчатися (і забувати), а не запас (фонд) знання. Б.-Е. Люндвалл, аналізуючи економічний розвиток і продуктивність країн ОЕСР звертається до “парадоксу продуктивності” Солоу, а також використовуючи досвід Данії доводить, що технології не є самостійним чинником вирішення проблем. Він в черговий раз підкреслює, що “нова економіка” – це “економіка навчання”, оскільки забезпечення навчання на різних рівнях економіки є ключовим фактором економічного процвітання” [41].

  1. Л. Г. Мельник доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри економіки Сумського державного університету

    Документ
    О.Ф. Балацький – доктор економічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, професор кафедри управління Сумського державного університету;
  2. Donetsk compartment of shevchenko scientific society (6)

    Документ
    Вісник містить матеріали березневої 2005 року наукової конференції НТШ-Донбас. Доповіді і повідомлення торкаються проблем історії. Секції конференції працювали у Донецьку і Краснодарі.
  3. Donetsk compartment of shevchenko scientific society (12)

    Документ
    Найбільше матеріалів, що відносяться до історії краю XVI-XVIIІ ст. зберігається в фондах Російського державного архіву давніх актів (РДАДА) в Москві. Пояснюється це тим, що наприкінці XV ст.

Другие похожие документы..