І. В. Крапивний (реферат, вступ, розділи 1, 2, 3, 1, 2, 1, 2, висновки)

Не викликає оптимізму також і скорочення розриву між країнами Центру і Периферії. І перш за все тому, що випередження було досягнуто не в результаті підвищення темпів зростання країн, що розвиваються, (як і в попередні 30 років ці темпи залишалися на рівні 4.8% у рік), а внаслідок їхнього зниження в індустріально розвитих державах (з 4.1 до 2.4% у рік). По-друге, зближення по ВВП на душу населення ніяким чином не компенсувало поглиблення розриву за попередні десятиліття. По-третє, зближення відбулося одночасно з поглибленням диференціації країн, що розвиваються, по темпах і якості економічного зростання. Зокрема, збільшилося число країн, що як зуміли підтягтися до індустріального авангарду, так і істотно від нього віддалилися. Але, перша група збільшилася з 19 до 27 країн, а друга - з 21 до 50 країн. У цілому ж, якщо до початку 80-х років у стані стагнації і деградації перебувала одна з п'яти країн, що розвиваються, то в наступні 17 років - уже кожна друга [6, с. 9].

Таким чином, одним із головних викликів для національних економік Периферії на сучасного етапі глобалізації стає проблема збереження і підйому на новій технологічні базі національного виробництва, коли, з одного боку, частини держав – компанії, вириваються із цілого (із держав) і утворюють нові цілісності – транснаціональні корпорації, що вже лежать у позадержавній площині [14], а, з іншого – коли самі держави передають частину своїх функцій наднаціональним інститутам.

Як же діяти Україні в умовах транснаціоналізації економіки і формування глобальної економіки знань? З урахуванням світових тенденцій і внутрішніх політико-економічних умов мова, напевно, повинна іти про використання переваг економічних систем країн Центру, адже саме економіка знань надає шанси країні вийти на випереджальну траєкторію розвитку [1]. В економіці знань ключовою формою капіталу стає інтелектуальний капітал. Однак лише його наявності сьогодні уже замало. В контексті зростання ринкової конкуренції і прискорення інновацій фірми зіштовхуються з неціновими факторами конкуренції. Це означає, що найбільш важливим фактором для окремих фірм не є більше наявність даного набору здібностей, а здатність отримувати нові здібності ефективно [12].

Найбільш ефективно нові здібності можна отримати в процесі співробітництва, оскільки інноваційний і технологічний розвиток сьогодні є результатом комплексу відповідних зв'язків серед учасників системи, яка охоплює підприємства, університети і науково-дослідні інститути. Подібні системи створюють унікальне організаційне середовище для виникнення синергетичного ефекту від використання сукупності факторів, що впливають на прискорення інноваційного процесу. Тому, створення ефективних інноваційних систем, які здатні обслуговувати і розвивати зростаючий фонд глобального знання з метою створення нових продуктів, послуг і способів ведення бізнесу стає одним із пріоритетних напрямків економічної політики у країнах-кандидатах в члени ЄС в умовах формування економіки знань [17].

Але щоб подібна політика сприяла трансферу нових технологій і припливу реального транснаціонального капіталу держава повинна при формуванні довгострокової національної стратегії розвитку враховувати негативний вплив на національні економіки віртуальних фінансів і контролювати обсяг та напрямки залучення транскордонних фінансових ресурсів, для чого необхідно створити відповідні механізми та інститути, які б стримували спекулятивну активність за рахунок поетапного впровадження кожного істотного нововведення і його апробації до того, як воно ввійде в силу [3, с. 53-54; 8; 26].

Наступним етапом розвитку транскордонних відносин повинно стати створення відповідної інфраструктури для “експорту організаційних технологій, ноу-хау і цілих фрагментів, розроблених в інших країнах перебування корпорацій, або народжених і сформованих у надрах самої ТНК неформальних інститутів у сфері організації і управління” [7, с. 61]. В перспективі, при умові динамічного соціально-економічного розвитку відповідних регіонів (анклавів) та відсутності загроз національній безпеці, важливо створити умови, які б стимулювали учасників транскордонних мереж до розбудови чи перенесення з країн базування ТНК відповідних “інституційних модулів” та “соціокультурних інститутів”, без яких сьогодні в "приймаючих" країнах неможливе забезпечення безперервного й успішного впровадження інновацій [Там же].

Розділ 2 Нова парадигма економічного розвитку

2.1 Теорії індустріального економічного розвитку

У Ринкові трансформаційні процеси поставили багато вітчизняних підприємств не просто в кризове положення, а безпосередньо на грань банкрутства. Одна частина підприємств змогла адаптуватися до нових умов, а інша не зуміла мобілізувати свій потенціал для освоєння ринкових можливостей. Виникла і залишається стримуючим фактором динамічного розвитку економіки проблема розбіжності інтересів власників, менеджерів, службовців підприємств і суспільства в цілому. Не вирішеними залишаються проблеми пов’язані з таким аспектом життєдіяльності підприємств, як стратегічне управління.

Перед національними підприємствами стоїть також безліч проблем, пов’язаних з глобалізацією економіки, яка проходить не тільки на якісно новому технологічному рівні і характеризується інтенсивним зростанням конкуренції на переважній більшості ринків товарів і послуг, а й досягається, завдяки використанню нових форм і методів розвитку бізнесу.

Але, жодна з наявних суспільних теорій не придатна для пояснення нових цивілізаційних відносин, що утверджуються [27, с. 5]. Теорія у тому стані, в якому вона існує сьогодні в Україні, виходить зовсім не з нормативних міркувань і не з позитивного аналізу достатньо великого досвіду трансформаційних перетворень, а з фрагментарних уявлень, що, як правило, мають корені в західних поглядах на ринкову економіку та демократичну державу. Не дивлячись на появу останнім часом безлічі публікацій по «новій економіці», майбутні фахівці, від яких залежить доля України у XXI столітті, отримують в основному знання, яке базується на некласичній економічній парадигмі. У науковій і навчальній літературі продовжує домінувати теорія міжнародної торгівлі, що базується на вченні Адама Сміта. Наші студенти і спеціалісти, на жаль, позбавлені можливості познайомитися з багатьма напрямками і школами економічної думки, що внесли значний вклад у розуміння інноваційної економіки, такими, наприклад, як еволюційна економіка, нова регіональна економіка, економіка інновацій, економіка знання і навчання, основним висновком яких є твердження про те, що сьогодні не існує альтернативи навчанню, створенню і поширенню знань.

Розуміючи складність не тільки розробки теорії «нової економіки», але й аналізу усього спектру проблем, пов’язаних із економічним розвитком зупинимося на деяких аспектах індустріальної парадигми економічного розвитку та неокласичного підходу, що мають відношення до таких чинників сучасного розвитку як знання та інновації.

Одним із підходів, що має відношення до економічного розвитку і продовжує домінувати у вітчизняній науковій думці, є формаційна парадигма, яка була розроблена Марксом та його послідовниками. Суть її полягає в тому, що продуктивні сили суспільства у сукупності з виробничими відносинами становлять певний спосіб виробництва, а спосіб виробництва у поєднанні з політичною надбудовою суспільства – соціально-економічну формацію. Базовим економічним ядром кожного способу виробництва, а відповідно і формації, є панівна форма власності, оскільки саме вона, на думку Маркса, визначає спосіб поєднання працівника із засобами виробництва. Формаційний підхід передбачає, що розвиток людського суспільства відбувається як послідовна зміна одного способу виробництва іншим: первіснообщинний; рабовласницький; феодальний; капіталістичний; комуністичний. Відмітимо, що цінним для перехідної економіки може стати порівняльний аналіз інституцій, спільних для комуністичного та сучасного капіталістичного способів виробництва. Так, концепції “асоційованої економіки” і “узгодженої (коопераційної) конкуренції”, що реалізуються в розвинутих країнах зі “змішаною” економікою, а також такі засоби здійснення державної економічної політики як державне замовлення, програмування економіки, фіскальні важелі, соціальний захист населення і інші є більш близькими по своїй суті принципам комунізму в порівнянні з “чистим” капіталізмом.

В сучасних умовах формаційний підхід піддається критиці відносно таких його основних положень [28, с. 58]: по-перше, п’яти ланкова періодизація розвитку суспільства не має всеохоплюючого значення; по-друге, формаційний підхід не розкриває багатоваріантності життя, зводячи історію людського суспільства в основному до одного фактора – розвитку матеріального виробництва; по-третє, формаційний підхід припускає певну дискретність історичного процесу, представляючи історію розвитку людства як процес руйнування старого способу виробництва; по-четверте, формаційний підхід надмірно абсолютизує класову конфронтаційність між власниками і не власниками, між роботодавцями і найманими працівниками.

Тому, в більш загальному методологічному плані необхідно, при формуванні базових принципів моделі перехідної економіки, виходити із сучасної цивілізаційної парадигми, яка не тільки характеризує глобальну систему економічних координат, але й визначає її кількісні і якісні параметри, вектор господарської еволюції, пов’язуючи їх з об’єктивно існуючими межами та обмеженнями [29, с. 24].

Згідно цивілізаційного підходу, цивілізація – це історично конкретний стан суспільства, який характеризується досягнутим рівнем продуктивних сил, особливою формою виробництва і відповідними суспільними і економічними інститутами. Прикладом класифікації етапів історичного розвитку суспільства є підхід запропонований американським вченим Л. Морганом, який виділив три етапи в розвитку людської історії:

  • епоха дикості (мисливське господарство);

  • епоха варварства (скотарство);

  • епоха цивілізації.

Як відомо, сучасна наука виділяє три стадії цивілізації: аграрне, індустріальне і постіндустріальне суспільство. Але загальноцивілізаційні принципи та цінності у своєму конкретному втіленні реалізують себе не універсальним чином, а втілюються у формах, що відбивають індивідуальну специфіку кожного окремо взятого цивілізаційного утворення. Необхідно враховувати і те, що нинішні визначення етапності цивілізаційного процесу, які подаються не лише в науковій, а й в навчальній літературі, стосуються насамперед характеристики етапності західної цивілізації [27, с. 100].

Це відноситься також і до основних моделей економічного розвитку, які тісно пов'язані насамперед із господарським зростанням і пропонуються західними науковцями для реформування перехідних економік: модель лінійних стадій розвитку (зростання); теорія структурних перетворень; теорія зовнішньої залежності; неокласична модель вільного ринку; теорія ендогенного зростання, модель економічного розвитку, яка дістала назву сталого (стійкого) розвитку [28, с. 418-432].

Модель лінійних стадій обґрунтована американським економістом і істориком У. Ростоу. Згідно з цією концепцією будь-яка країна в процесі економічного піднесення і більш-менш органічного включення в загальноцивілізаційну систему господарських відносин повинна пройти ряд стадій та етапів: традиційне суспільство; визрівання передумов для ривка; ривок до самопідтримуючого зростання; перехід до технологічної зрілості; ера масового споживання.

Моделі структурних трансформацій в широкому розумінні є базовими для індустріалізації в цілому. Вони описують історичний процес переходу в глобальному масштабі від аграрної до індустріальної моделі економічного розвитку, що розпочався декілька століть тому. Розвинуті країни завершили цей процес ще наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть.

Концепція зовнішньої залежності базується на поширеній в західній історико-економічній літературі схемі взаємовідносин центр-периферія, які почали формуватися ще в XV столітті одночасно з зародженням світового ринку. Теорія зовнішньої залежності має три основні форми: неоколоніальну модель залежності, хибну парадигму і теорію дуального розвитку.

Неокласична теорія вільного ринку (неокласична контрреволюція) пройшла апробацію в розвинутих індустріальних країнах у 80-х роках ХХ століття на хвилі відродження класичного консерватизму, передусім у США, Великобританії, Канаді, ФРН та деяких інших країнах. Її суть полягає в стримуванні сукупної пропозиції, лібералізації економіки, приватизації підприємств, скороченні державних витрат тощо. Згодом дана концепція була екстрапольована на країни, що розвиваються, та на постсоціалістичні держави. Активними провідниками цієї моделі є головні міжнародні валютно-фінансові інституції – МВФ та група Світового банку, Конфедерація ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) та інші.

Поняття стійкий (сталий) розвиток з'явилось у 80-х роках у межах діяльності комісії ООН, покликаної пов'язати в одне ціле розвиток і екологію. Поняття стійкий розвиток містить у собі дві ключові концепції: концепціюпотреб, зокрема невід'ємних потреб найбіднішої частини світу, яким слід надати пріоритетного характеру, та ідею накладення державних обмежень на технологічні та соціальні організації, від яких залежить збереження потенціалу довкілля для нинішнього і майбутніх поколінь. Стійкий розвиток розглядається як тривалий економічний розвиток і основа задоволення людських потреб, що ґрунтується на певних умовах і нормативах (індикаторах).

Нова теорія зростання (ендогенного зростання) була викликана до життя невирішеністю гострих проблем економічного розвитку в країнах, що розвиваються, а останнім часом і в нових незалежних державах, з одного боку, та явною недосконалістю неокласичної концепції вільного ринку – з другого боку. Головна особливість цієї моделі зростання полягає в орієнтації насамперед на внутрішні чинники і механізми господарського розвитку, на зростання внутрішніх ресурсів і потенцій, що здатні створити необхідні стартові умови економічного зростання і підтримання його оптимальних темпів у довгостроковому плані.

Нова теорія зростання представляє радикальні зміни в неокласичних теоретичних моделях, в яких технологія більше не розглядається як екзогенний фактор. Новим для неокласичної теорії зростання є включення у виробничу функцію сектору ідей (ринок інтелектуальної праці і запас знань в економіці) та підкреслення значення і ролі знань та інформації в розвитку економіки. Так, згідно виробничої функції, запропонованої П. Ромером, зростання запасу ідей приводить до зростання продуктивності сектору ідей і довгострокового сталого зростання економіки [30].

Однак, для аналізу специфічних характеристик інноваційних процесів у моделях залишаються деякі неокласичні стандартні припущення, наприклад, зростання граничних витрат і досконала конкуренція, а також усе ще зберігаються більш важливі припущення, про які мова йшла вище: припускається, що агенти є гомогенними (однорідними) і добре інформованими відносно потенційного доходу від інвестицій в нові проекти.

Тому зупинимося на неокласичній теорії більш детально, яка, залишаючись домінуючим напрямком економічної науки, не дає відповіді на реалії сучасної економіки, і, перш за все, на проблеми, пов’язані зі знанням, інноваціями і інноваційним розвитком. Недоліки неокласичної теорії, яка подібно марксизму представляє ідеальну картину економічного життя суспільства, широко відомі. Неокласична теорія зосереджується переважно на економічних чинниках економічного розвитку і традиційно розглядає тільки чотири фактори економічного зростання: землю, працю, капітал і технології. Знання, освіта й інтелектуальний капітал вважаються екзогенними показниками, тобто вони цілком виключаються з економічного аналізу. Майже без винятку знання розглядається неокласичними теоріями як синонім з інформацією.

  1. Л. Г. Мельник доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри економіки Сумського державного університету

    Документ
    О.Ф. Балацький – доктор економічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, професор кафедри управління Сумського державного університету;
  2. Donetsk compartment of shevchenko scientific society (6)

    Документ
    Вісник містить матеріали березневої 2005 року наукової конференції НТШ-Донбас. Доповіді і повідомлення торкаються проблем історії. Секції конференції працювали у Донецьку і Краснодарі.
  3. Donetsk compartment of shevchenko scientific society (12)

    Документ
    Найбільше матеріалів, що відносяться до історії краю XVI-XVIIІ ст. зберігається в фондах Російського державного архіву давніх актів (РДАДА) в Москві. Пояснюється це тим, що наприкінці XV ст.

Другие похожие документы..