І. В. Крапивний (реферат, вступ, розділи 1, 2, 3, 1, 2, 1, 2, висновки)

Таким чином, всі ці новітні аспекти глобалізації визначаються, на нашу думку, транснаціоналізацією господарської діяльності, яка стала найважливішою домінантою розвитку світової економіки у XX столітті. Тому, враховуючи розглянуті вище визначення та чинники розвитку глобалізації, її еволюцію можна зобразити як послідовний перехід від одного етапу до іншого:

  • інтернаціоналізація;

  • транснаціоналізація;

  • супратериторіальність.

Інтернаціоналізація як явище пов’язана із розвитком міжнародного поділу праці (МПП), який містив у собі два невіддільних один від одного аспекти. З одного боку - розвивалися міжнародні економічні зв'язки і формувалося світове господарство. З іншого боку - у міру загального залучення господарських суб'єктів у міжнародний процес обміну й уніфікації правил цього обміну формувалися і консолідувалися територіальні економічні структури [8, с. 3]. Тобто інтернаціоналізація повинна була історично проявитися досить рано, по суті одночасно з появою перших чітко оформлених соціально-територіальних структур (міст, держав і т.п.). Головна її функція - забезпечення стійких міжнародних зв'язків у реально існуючому світі [9, с. 72]. Спочатку МПП мав колоніальний характер: його ініціаторами виступали економічно більш могутні країни, що формували структуру економіки порівняно відсталих країн у відповідності зі своїми власними інтересами - як за допомогою використання ринкових закономірностей, так і шляхом прямого насильства [8, с. 3]. Пізніше, процес інтернаціоналізації господарського життя призвів до виникнення міжнародних виробничих формувань - транснаціональних корпорацій, які, на думку А. Рибчука, є закономірним результатом розвитку та поглиблення міжнародного поділу праці i виступають найефективнішою організаційною формою наднаціональних монополій в умовах глобалізації [10, с. 95-96].

Таким чином, в епоху інтернаціоналізації національні інтереси виходять за національні рамки, а національні корпорації на світовий ринок. У цей час зародилися ТНК першого покоління, діяльність яких значною мірою була пов'язана з розробкою сировинних ресурсів колишніх колоній, що дає підставу визначити їх як "колоніально-сировинні ТНК". Потім на світовій арені з'являються ТНК, пов'язані з виробництвом військово-технічної продукції. Почавши свою діяльність у період між двома світовими війнами, деякі з цих ТНК другого покоління зберегли свої позиції у світовій економіці і після другої світової війни [7, с. 55]. У цілому завершення стадії інтернаціоналізації означало перехід від етапу розвитку світової економіки, що базувався на домінуванні світової торгівлі і обслуговуючих її фінансових потоків, на стадію транснаціоналізації виробничих процесів. У цей же період розвиток наднаціонального виробництва приводить до по­треби у комплексі галузей виробничої інфраструктури, які під впливом глобалізації обслуговують інтернаціональний відтворювальний процес [10, с. 92].

Сучасним етапом глобалізації є, на нашу думку, транснаціоналізація світової економіки. Першим автором, що використовував термін “транснаціоналізація”, був американець Т. Левітт, який глобалізацію визначив як злиття ринків окремих продуктів, вироблених великими транснаціональними корпораціями. Згодом інші автори, узявши цей термін на озброєння, використовували його для опису значно більш широких і різнобічних, неоднозначних і спірних процесів, що проходять у світовому господарстві [4, с. 3].

Почавшись у період після II Світової війни, транснаціоналізація на зламі тисячоліть переходить у свою завершальну стадію. Прискорення процесу транснаціоналізації світової економіки стало можливим не тільки завдяки розширенню діяльності ТНК по освоєнню “чужих” територій, але і – масштабним заходам по лібералізації ринків та активізації діяльності наднаціональних організацій. Одним із чинників, що вплинув на процес прискорення транснаціоналізації та зняв перешкоди на шляху розширення глобалізації, став розпад світової системи соціалізму. У цей період починає розвиватися “регіоналізація”, формується “єдиний і цілісний світ” [9, с. 72], та проявляються такі риси глобалізації як “універсалізація”, “вестернізація” і “детериторізація”[5, p. 16]. Для нього є характерним розширення сфери діяльності ТНК, а також спостерігається зростаюча залежність національних економік від їх діяльності. У 1960-ті роки усе більш помітну роль почали грати ТНК третього покоління, що широко використовували досягнення науково-технічної революції. ТНК третього покоління сприяли поширенню досягнень НТР у периферійні зони світового господарства і, саме головне, закладали економічні передумови для появи міжнародного виробництва з єдиним ринковим і інформаційним простором, міжнародним ринком капіталу і робочої сили, науково-технічних послуг. Відмінними рисами сучасного (четвертого) покоління глобальних ТНК, що з'явилися на початку 80-х років ХХ століття є планетарне бачення ринків і здійснення конкуренції у світовому масштабі, розподіл світових ринків з небагатьма такими ж глобальними ТНК, координація дій своїх філій на основі нових інформаційних технологій, гнучка організація кожного окремого виробничого вузла, адаптивність структури корпорації, однакова організація бухгалтерського обліку й аудиту; об'єднання своїх філій, заводів і спільних підприємств у єдину міжнародну мережу управління, що у свою чергу інтегрована з іншими мережами ТНК [7, с. 55-56].

Наступний етап еволюції глобалізації – супратериторіальність – дозволяє, на думку Я. Шолте, дати ясне і специфічне визначення глобалізації, оскільки поняття “супратериторіальності” (транссвітових чи транскордонних відносин) забезпечує можливість оцінити, “що є глобального в глобалізації”. Він аргументує свої висновки наступним чином [5, p. 45-46]:

1. Немає потреби заміняти “інтернаціоналізацію” поняттям “глобалізація” у тих випадках, коли розглядається зростання взаємодії і взаємозалежності між людьми в різних країнах. Цей процес інтернаціоналізації розвивався протягом сторіч і нічого нового з точки зору теорії не додає до характеристики поняття “глобалізація”.

2. Теж саме можна сказати і про зняття регуляторних і інших бар'єрів – ліберального дискурсу “вільної” торгівлі зовсім достатньо, щоб передати ці ідеї.

3. Поняття глобалізації як універсалізації також не забезпечує нового розуміння. Рух до універсалізації є довгостроковою тенденціє і також не додає нічого нового до поняття “глобалізація”.

4 Розуміння глобалізації як вестернізації, яке, зокрема, розроблено в теорії “неоколоніалізму” і постколоніального імперіалізму, знову ж таки не додає нічого нового, чого не існувало в дискурсах колоніалізму, імперіалізму і “модернізації”.

5. Важливе нове проникнення може бути отримане від підходу, який розглядає глобалізацію, як зростання “супратеріторіальності” або транссвітових (транскордонних) відносин між людьми. Цей підхід дозволяє аналізувати глибоко укорінені зміни в шляхах розуміння і вивчення суспільного простору, оскільки поширення супратериторіальних зв'язків знаменує кінець “територіалізму”, тобто ситуації, у якій суспільна географія є цілком територіальною.

Якщо таким чином розглядати проблему періодизації такого явища як глобалізація, то, можливо, у світовій економіці взагалі не виникає нічого нового, оскільки, супратериторіальність (транскордонність) – також результат довгої еволюції світових суспільних відносин. Однак, з точки зору тенденцій і перспектив розвитку глобальної економіки теза відносно кінця “територіалізму” включає, на нашу думку, новітній, і, можливо, один із найважливіших для національних економік контекст. Утвердження супратериторіальності (транскордонності) може означати для національних держав фактичну втрату “можливості і/або здатності розпорядження територією і її ресурсами”[11, с. 12].

Уже сьогодні транскордонність пронизує буквально всю світову економіку: у відтворювальній сфері – поява блукаючих інтернаціоналізованих відтворювальних ядер, які перетворили багато країн в “країни-системи”, у склад котрих входять великі “чужі” господарські території; у фінансовій сфері – могутні транскордонні фінансові потоки; в інформаційній сфері – світова комп’ютерна мережа із величезною швидкістю передачі даних; у правовій сфері – перехід від міжнародного до корпоративного права; у військовій сфері – перетворення національних військ у сили швидкого реагування, завданням яких стає не тільки захист кордонів країни, а, в основному, економічних кордонів “країн-систем”; у цивілізаційному аспекті – різко консолідувалися метацивілізаційні анклави та позначилися кордони їх протистояння; у соціальній сфері – різке зростання розриву між країнами, що володіють світовими багатствами (“золотий мільярд”) і країнами “третього” “четвертого” і т.п. світу [3, с. 79].

Після того ж як відбудеться перший прецедент політичного і правового закріплення практики реорганізації використання територій за допомогою поширення на них спеціалізованих глобальних (геоекономічних) просторів “глобалізація швидше за все стане незворотною і підійде до зміни ролі самого інституту держави”: якщо економічний, інформаційний, правовий, соціальний, політичний і культурний простір країни входять у відповідні глобальні простори, закономірно виникає питання, яким чином зможе держава виконувати її традиційні функції, коли такі простори усе більш виходять, поки що де-факто, а у майбутньому, можливо, і де-юре, з-під її контролю [11, с 11-12].

Таким чином головною проблемою, що стоїть перед науковцями, політиками і урядовими структурами нашої країни, стає не тільки розробка і реалізація чинників, здатних прискорити розвиток інноваційної економіки. Необхідні заходи і інструменти державної економічної політики, здатні сформувати „випереджальну” модель інноваційного розвитку, притому, - до моменту утвердження наступного етапу глобалізації – супратериторіальності. Тобто, всі ці заходи можливо буде здійснити тільки до моменту зміни ролі самого інституту держави, у період, коли вона ще зможе утримувати економічний, інформаційний, правовий, соціальний, політичний і культурний простір країни від їх входження у відповідні глобальні простори розвинутих “країн-систем”.

1.2 Особливості конкуренції в контексті транснаціоналізації економіки

Сучасні тенденції розвитку економіки України, які у значній мірі будуть визначатися процесами євроатлантичної інтеграції, потребують осмислення з точки зору процесів і змін, що проходять у світовій економіці. Розуміючи той факт, що глобалізація являє собою не однорідне, а складне, суперечливе явище, насичене полярними процесами економічного і громадського життя людства, а також неоднаковими наслідками для різних країн світу, будемо виходити із припущення, що визначальною тенденцією сучасного етапу глобалізації економіки для переважної більшості країн світу є її транснаціоналізація. Транснаціоналізацію можна визначити як етап розвитку світової економіки, що приходить на зміну процесу інтернаціоналізації економіки і який характеризується виходом національних інтересів за національні кордони та розширенням сфери діяльності транснаціональних корпорацій (ТНК) по освоєнню “чужих” територій.

Зупинимося, більш детально, на аналізі характерних рис цього феномену. Перш за все, сучасні тенденції глобалізації важко зрозуміти без урахування ролі ТНК у світовій економіці, оскільки їх частка у виробництві світового продукту перевершує частки більшості країн світу, а їх вплив на національні економіки стає все більш і більш масштабнішим.

Вплив ТНК на “приймаючі” країни визначається не тільки обсягами виробництва, експорту і прямих іноземних інвестицій, але і стратегіями, які вони використовують при просуванні прямих іноземних інвестицій та розміщенні за кордоном своїх виробництв. Вихід капіталу за границі національних держав відповідає основним стратегічним установкам ТНК, до спонукальних мотивів яких при здійсненні прямих закордонних інвестицій можна віднести[7, с. 55]: прагнення до технологічного лідерства, що в сучасному світі є основою конкурентної переваги на ринках; оптимізація розміру корпорації і економія масштабу організації, які уже неможливо здійснити у вузьких рамках національних ринків; доступ до іноземних природних ресурсів для надійного забезпечення власного виробництва іноземною сировиною; боротьба за нові, у тому числі й іноземні ринки збуту, подолання імпортних бар'єрів; зниження собівартості і збільшення конкурентноздатності своєї продукції за рахунок розосередження виробництва і раціоналізації окремих операцій відтворювального процесу; впровадження єдиної системи управління підприємствами корпорації, організація внутрішнього ринку, створення рекламно-інформаційної мережі; встановлення міцного контролю за ринками іноземних держав не тільки через філії материнських компаній і змішані підприємства, але і за допомогою союзу з політичними елітами, через які здійснюється багатоаспектний вплив на приймаючі держави; раціоналізація оподатковування за рахунок використання специфічних рис податкових систем країн, у яких працює корпорація.

Цей перелік можна доповнити, як буде показано нижче, стратегіями створення міжнародних альянсів, промислових кластерів, інноваційних мереж і інших сучасних форм організації і розвитку бізнесу, що дозволяють отримати доступ до кваліфікованої робочої сили, нових знань і технологій.

Основою цих процесів і однією з найбільш фундаментальних тенденцій світової економіки останньої чверті ХХ сторіччя, яка вплинула на процес глобалізації економіки, і стала визначальною рисою її транснаціоналізації, є посилення міжнародної конкуренції. Конкуренція завжди була визначальною ознакою ринкової економіки. Однак, сучасний її стан визначається швидкістю інновацій і технологічних змін, що сприяють як підвищенню конкурентноздатності фірм, так і посиленню конкуренції між ними. У результаті, усе більше фірм із більшої кількості країн діють на більшій кількості ринків, завдяки чому конкуренція зростає на національному і міжнародному рівнях [12; 2, р. 3]. При цьому, особливість сучасного етапу полягає в тому, що інтернаціоналізація конкуренції поширилася на різні ринки і сфери - не тільки на обробні галузі, але у все зростаючих розмірах також і на сферу послуг [13, с. 33].

Як відомо, процес концентрації капіталу й виробництва, що почався ще у першій половині 19-го століття, привів до посилення конкуренції між компаніями. Але, “одна справа, коли конкурують дві слюсарні майстерні на розі перетину двох вулиць, а інша справа, коли конкурують компанії, що об’єднують під єдиним дахом сотні, а то й тисячі таких майстерень” [14]. В умовах глобальної конкуренції тисячі суб'єктів господарювання прагнуть вийти за межі своїх національних границь, при цьому вони готові освоювати навіть ринки, які раніше вважалися малоперспективними. Звідси, відома ще з класичної теорії капіталізму проблема реалізації стає не просто ціллю, а проблемою виживання більшості сучасних корпорацій і фірм, незалежно від їхніх розмірів і конкретних масштабів діяльності, оскільки “реалізація стає в принципі неможливою без активного виходу на ринки закордонних країн і світовий ринок у цілому [4, с. 8].

ТНК конкурують на світовому ринку не тільки через експорт, але і через іноземні інвестиції. Видне місце, яке вони займають, говорить про те, що торгівля - уже не єдина важлива сфера міжнародної конкуренції. ТНК виробляють товари і продають їх у багатьох країнах; їхня стратегія - сполучення торгівлі і розосередженого виробництва. Чимала частка світової торгівлі приходиться на торгівлю філіями ТНК у різних країнах, а значна частина імпорту розвинутих країн - це імпорт продукції філій їх же власних ТНК. Все частіше успіх країни в якій-небудь галузі економіки означає, що в країні базуються ведучі ТНК у цій галузі, а не просто фірми, продукція яких експортується [13, с. 36]. Зростаюча боротьба за "капіталопотоки" у світовому господарстві також стає глобальною. Великі банки, насамперед міжнародні, стають як найбільш активними безпосередніми учасниками цієї боротьби, так і джерелами капіталів, що шукають найбільш ефективні сфери й об'єкти для вкладень інвестицій [4, с. 7]. При цьому посилюються процеси переділу власності, які усе більше здобувають глобальнийхарактер. В такому середовищі конкуруючі фірми повинні поліпшувати свою здатність функціонувати в умовах безперервних змін. Такі умови змушують їх боротися за споживача, займатися реорганізацією і розробками, впроваджувати глобальну стратегію, продаючи свою продукцію в усьому світі; шукаючи матеріали і компоненти також в усьому світі, та розташовуючи діяльність у тих місцях і країнах, де вона може бути найбільш ефективною [13, с. 33; 2, р. 3].

  1. Л. Г. Мельник доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри економіки Сумського державного університету

    Документ
    О.Ф. Балацький – доктор економічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, професор кафедри управління Сумського державного університету;
  2. Donetsk compartment of shevchenko scientific society (6)

    Документ
    Вісник містить матеріали березневої 2005 року наукової конференції НТШ-Донбас. Доповіді і повідомлення торкаються проблем історії. Секції конференції працювали у Донецьку і Краснодарі.
  3. Donetsk compartment of shevchenko scientific society (12)

    Документ
    Найбільше матеріалів, що відносяться до історії краю XVI-XVIIІ ст. зберігається в фондах Російського державного архіву давніх актів (РДАДА) в Москві. Пояснюється це тим, що наприкінці XV ст.

Другие похожие документы..