Проект "Наш Харків" отримав текст від видавництва часопису Березіль церез посередництво Оксани Соловей та Мар"

Але як міг він говорити виразно, стисло й точно про таку просту про­граму дії — не виходити поза межі припущеного німцями, але в тих межах дбати за українські інтереси? Були в нього ширші й дальші ідеали, але він не вважав їх за своєчасні і про них не говорив. Малі ді­ла... Спадок покоління Бориса Грінченка. Але система, але гіпноза діяли. Це під прихованим командуванням Доленка харківська міська адміністрація опинилася в українських руках, постала «Просвіта», впер­ше одверто зустрілися різні покоління українців. Конспіративно-гіпнотична метода Доленка діяла й після евакуації Харкова, у Львові, де він знайшов спільну мову з колом Кубійовича, де панувала подібна по­літика супроти німців, і навіть у перших контактах з екзильним уря­дом Андрія Лівицького. Але коли українська еміµрація опинилися в умовах, де конспірація була ні до чого, ця система перестала грати. Прихильники Володимира Андрійовича стали тільки однією з багатьох партій, і то однією з менших партій, що в загальній розгрі мала ролю другорядну. Володимир Андрійович помер природною смертю в Ні­меч­чи­ні. Не знаю, чи був би з нього вождь нації, але вождя еміµрації напевне не вийшло. Та в окупованому німцями Харкові він відіграв ве­лику і позитивну ролю, і чести української він не сплямував. Серед тих, кому в житті доводилося стискати руку, я досі пригадую слабкий стиск його делікатної руки, і ця пам’ять світла.

Від вересня 1942 року в Харкові з’явилася ще одна людина, яка не хо­дила ні до кого, а люди йшли до неї. Це був Віктор Петров, археолог, етнограф, історик літератури, зокрема кулішознавець, знавець то­го самого Пантелеймона Куліша, що в офіційному радянському курсі історії літератури вважався основоположником буржуазного письмен­ства. Поза всім тим, Петров був також белетристом В. Домонтовичем, усі твори якого були в Радянському Союзі вилучені. Але ця особа була зовсім не подібна до Доленка, в українське й загальне життя Харкова вона не втручалася, і ходили до неї не люди різних професій, а тільки лю­ди слова — письменники, потенційні письменники й науковці. Вік­тор Платонович прибув у німецькій військовій уніформі у складі відділу лі­тератури військової пропаµанди, його завданням було поставити й ре­да­µувати літературно-науковий журнал для українців, що дістав «сільсь­ку» (адже українців готували до майбутньої ролі сільськогосподарських ро­бітників!) назву «Український засів». Перед тим Петров був у Кре­мен­чу­ці, від червня 1942 року, і це саме там він почав готувати перше число журналу. Воно вийшло в жовтні, слідом за ним з’явилося друге; третє друкувалося вже в час післясталінградського відступу німців, і ввесь його наклад був знищений при наближенні фронту. Вдалося вря­тувати два примірники цього числа, але я тоді їх не ба­чив і не знав ні­кого, хто бачив би їх. «Український засів» мав бути традиційним «тов­стим журналом», але дуже товстими ці числа не були. Мали вони щось із 60 сторінок кожне, зміст їх був досить строкатий. Але для людей, зголоднілих на літературне слово, поява журналу була подією. Журнал ви­друкував кілька перед тим непублікованих творів зни­щених письмен­ників, зокрема Григорія Косинки і Євгена Плужни­ка. Петров через ні­мець­ку військову пошту діставав дещо з еміµрант­ських видань Цен­тральної Европи і популяризував їх, даючи місцевим авторам на ре­цензію або на реферування. Усі ці видання цінилися на ва­гу золота, і на­віть зовсім другорядні були рецензовані, популяри­зовані. Я, примі­ром, дістав на рецензію недоладно-примітивний ки­шеньковий німець­ко-український словник Ганни Наконечної. Пізніше Петров доручив ме­ні зреферувати статтю Павла Зайцева «Як творив Шевченко-поет». Жур­нал став центром притягання всіх тих нечислен­них літературних і наукових сил, що лишилися по західний бік фронту. У ньому друкува­лися Олекса Веретенченко, Дмитро Ніценко, після дов­гих років виму­ше­но­го мовчання відродився В. Домонтович. Появив жур­нал і декого з молодих дебютантів, як от Леоніда Полтаву, Василя Бо­рового. Че­тверте і останнє число журналу вийшло вже після евакуації Хар­кова, зда­єть­ся, в Кіровограді. Журнал посоліднішав за цей час, це стосімдеся­ти­сто­рінкове число вже і обсягом, і змістом наближалося до ідеалу «тов­стого журналу», Петрову пощастило створити культурне чудо.

Я знав і перед тим Віктора Петрова як видатного науковця, але впер­ше зустрівся з ним тепер. Звів нас Іван Костюк. Про нього я вже зга­дував, оповідаючи, як у другій німецькій окупації Харкова (бере­зень — серпень 1943 року) він відвідав спустошену мою квартиру в «Са­ла­ман­дрі», знайшов на підлозі серед мотлоху альбоми з родинними фо­то­графіями і врятував деякі для мене, передавши їх мені у Львові. Іван-Юрій Костюк був своєрідна особа. Галичанин, він був «зондерфю­ре­ром» у німецькому військовому відділі пропаµанди. Не знаю, як він ту­ди дістався, — чи спершу в ролі перекладача, чи, може, як особа справді або уявно німецького родоводу. Його український патріотизм не підлягає сумніву. В межах леµальних і військових можливостей він ба­гато зробив, щоб знаходити й підтримувати розкиданих і розгублених лю­дей з української інтеліµенції. Багато з того, що він робив, лишалося невідомим, бо він формально був зв’язаний приписами військової дис­ци­пліни, поза рамки яких він раз-у-раз виходив. З українських міс­цевостей він висилав систематично кореспонденції до «Краківських вістей». Вони відзначалися великою точністю, в сумі вони дають доро­го­цін­ний і багатий фактичний матеріял про багато проявів українського жит­тя під німецькою окупацією, з літературного погляду вони неймо­вір­но сірі й нудні. Його ставлення до того, що він бачив на Україні на схід від Галичини, було типове для багатьох галичан: з одного боку — захоплення «Великою Україною», з другого — зневага до примітивізму місцевого життя. Тут усе бралося на карб. Пригадую, як він глузував з то­го, що в Харкові телефонні дроти вздовж вулиць були протягнені в повітрі на стовпах. Для мене це був природний і єдиний можливий спосіб.

— Як може бути інакше? — спитав я його.

Виявилося, що в Галичині і далі на захід ці дроти прокладаються під землею. Як теж характеристично для багатьох галичан, він був дуже балакучий — нас радянський режим навчив не надто розпатякува­ти­ся, а балакучість ця йшла в нього разом з гострою цікавістю до всього баченого, а зокрема до людей. Я його ніколи не питав про його минуле або про минуле Петрова, він жадібно поглинав крихти інформації про мене і про інших у наших розмовах. Завжди готовий прислужитися «братам-великоукраїнцям», це він розшукував людей пера і зводив з Пе­тровим. Мабуть, ці його, з німецького погляду надмірні, захоплення стягли на нього неласку. Десь восени 1943 року його перевели з відділу пропаµанди до фронтових частин, і він провів зиму на фронті близько Маріюполя, що тягся вздовж річки Міус. На його щастя, це була спокій­на дільниця фронту. Пізніше, коли не помиляюся, він був повернений до позафронтових частин. Іван, для східняків Юрій Осипович Костюк, зро­бив багато доброго на Україні в воєнний час, та про це він мусів мов­чати, а тепер цим ніхто не цікавиться, та й майже нема змоги, з ви­мерлими свідками, відтворити, щу саме він учинив.

З його писань я знав Віктора Петрова довоєнних часів, але я зовсім не знав, як сталося, що я зустрів його в німецькій уніформі редактором, ска­зати б, україномовного німецького журналу. Тільки тепер, пишучи ці спогади, я дістав у свої руки спогади Костюкові про Петрова. З них ви­ходить, що при евакуації Києва совєтами Петрова вивезли до Уфи ра­зом з іншими академіками й професорами, але, за кілька місяців, йо­го мобілізували на ролю військового перекладача й послали на фронт. У районі Орла він чи то перебіг до німців, чи дістався в полон, перебув якийсь час у німецькому центрі для полонених у Харкові, а звідти був звіль­нений і посланий у розпорядження пропаµанди, що діяла на Укра­їні, тоді в Кременчуці. Там він потрапив під крильце Костюкові. Німці ма­ли підозру, чи не був Петров шпигуном, і Костюка призначили доглядачем нового службовця віддділу пропаµанди, але Костюк сполу­чив ці обов’язки з щирою приязню до Петрова, він став справжнім ян­го­лом-охоронцем нового службовця відділу пропаµанди. Можливо. що Костюк не все пише, як воно було. Приміром, він твердить, що Пе­тров був «цивільним співробітником відділу», а це заходить у супе­реч­ність із тим, що я бачив його — на власні очі — завжди в німецькій уні­формі. Не виключаю також, що роля Костюка в призначенні Петро­ва на редактора і, може, навіть на саме створення «Українського засіву» бу­ла не тільки велика, а, може, навіть вирішальна.

Віктор Платонович був старий парубок і професор. На ролю салдата та­кі люди мало надаються. Військова уніформа (а це була вже друга — перша була радянська, в якій я його не бачив, але міг собі уявити) ви­глядала на ньому як лантух, його рухи були в тих мундирі й штанях ма­ло не циркової незграбности, а коли при появі офіцера він віддавав честь і цокав одним черевиком об другий, важко було стриматися від по­смішки. Може був у цьому, крім природної невмілости, ще й елемент гри. Петров був у житті великим провокатором і пародистом. Хоча я ближ­че зійшовся з Петровим пізніше, вже в Німеччині, але вже й тоді я не міг не помітити своєрідности й своєрідного чару цієї людини. Ні в яких ситуаціях його не покидали скепсис і іронія — з інших, а ще біль­ше з самого себе. Харків був голодний, я теж не розкошував тоді в їжі, але у німецькому війську їжа не була проблемою. І треба було ба­чити, яку радість розігравав Петров, коли наставав час бігти з його ка­занком в призначену годину по обід чи вечерю, як підкреслено він ви­мовляв тоді своє Mahlzeit ! Уже тоді я бачив, як у поведінці Петрова по­єднувалися скептичне taedium vitae з радістю життя, майже дитячою, як він радів, маленький, кругленький, з кругленьким черевцем і широ­кою лисиною, і з примруженими очима, що проникливо дивилися крізь круглі окуляри, з щільно стисненими вустами, що раптом розкри­ва­ли­ся в наївно-дитячій посмішці, коли знаходилося щось, чим можна бу­ло поласувати — чи то з харчів, чи то з інтелектуальних лагоминок — вдала стаття, гостра репліка, хитра алюзія, витончений дотеп.

Петров працював у приміщенні німецької Пропаµанди. Було це на Па­влів­ському майдані, у споруді, що за радянських часів була Селян­сь­ким будинком, свого роду дешевим готелем. Де він жив, я не знаю, — він ніколи нікого до себе не запрошував. Костюк пише, що спершу він мав кімнату там таки, а потім дістав свою кімнату «як і інші цивільні спів­робітники відділу, на приватній квартирі в околиці вул. Сумської». Це була й моя околиця, але на вулиці я його ніколи не зустрічав. При­родна річ, ніколи його не бувало в «Просвіті» — це не личило німецькому співробітникові в уніформі. У «сельбудинку», скільки при­гадую, Петров не мав свого окремого кабінету, там дуже часто товклися різ­ні німці з тієї ж таки пропаµанди. До цієї кімнати заходили до Пе­трова різні автори або й потенційні автори, але це не був клюб типу «Про­світи», і, покінчивши свою справу, людина відходила. Все таки до­велося зустріти там кілька людей, що їх перед тим я не знав.

Там уперше я зустрів молодого поета Олексу Веретенченка, якого перед тим знав переважно з нападів на нього радянської критики, що обвинувачувала його в занепадницьких і розкладових настроях. Він показався дуже порядним і зовсім не «розкладовим» хлопцем, що про­сто почасти був щирим у своїй поезії і, нормально, часом був у сумному на­строї, а почасти виріс як поет у традиції Сосюри, якого теж усе йо­го життя нищили критичні ортодокси. Запав мені в пам’ять Василь Боровий. Цей був ще зовсім хлопчисько, було йому 16 років, його вір­ші в «Українському засіві», напевне, були його дебютом. Були вони початківські, але вражали почуттям слова і щирістю, дарма що першим з них був «Шлях до перемог. Посвята німецькій армії», яка тоді, восени 1942 року, ледве вже могла бути щирою. Під час евакуації я приглядався до пасажирів евакуаційного поїзда, але цього неймовірно білявого, блакитноокого хлопчака серед них не було. (Не бувало його ніколи і в «Про­світі».) Я подумав тоді, що він лишився на вірну загибель. Яке ж було моє здивування, коли я знайшов його в довіднику «Письмен­ни­ки радянської України», Київ, 1970. Про роки німецької оку­пації Харкова згадки там нема, а про дальші читаємо: «В 1944 р. пра­цював у військовій залізничній частині, а з 1946 р. — в тресті ЈПром­шахтобуд“» у Харкові, далі — згадка про навчання в гірничому технікумі в... Норільську, себто в сибірському заполяр’ї. Курс у технікумі триває два-три роки. Закінчив його Боровий 1952 року. Між 1946 і 1950 роком у цій біографії зяє порожнеча. Перший збірник Борового вийшов аж 1961 року. Чи означає тут сказане і тут не сказане, що найкращими ро­ками молодости Боровий покутував свій дебют в Українському засіві“ і посвяту свого вірша німецькому війську? У офіційному довіднику де­бютом Борового подають «Україну» 1944 року. Ні, дебют його на­певне був не там і не той.

Більшість моїх писань в «Українському засіві» були підказані Петро­вим. Він давав мені ті друки, що продиралися з еміµрації чи Галичини, я їх оцінював або переказував. Про перші з них уже була тут згадка. Більшою статтею були мої уваги про працю Євгена Пеленського «Шев­ченко-клясик», моя полеміка з автором. Цілком самостійною була стат­тя «Принципи етимології», в своїй основі моя семінарійна праця для аспірантського семінару Булаховського. Але вона була вміщена в зни­щеному третьому числі, і я її друкованої не дістав. Поза тим, утрата це невелика, бо висловлював я в ній речі досить поверхові і уч­нівські, на підставі словників Бернекера й Преображенського. Мені то­ді здавалося, що цими словниками можливості етимологізування бу­ли вичерпані. Революціонізування етимології й цілковитої її пере­будови, фактичної й методологічної, яка сталася в середині сімдесятих ро­ків у працях Трубачова, Славського, Конечного, я не передбачив і нічим до неї не спричинився.

Для наукової праці в піднімецькі часи не було умов. Бібліотеки то­ді, правда, не були знищені, але вони не функціонували, про нову наукову літературу не могло бути й мови. Зимою пальці не писали й чор­нило замерзало. Вечорами не було світла. Дні йшли на здобування хар­чів або принагідний заробіток. Я почав писати вірші. Вони давали змо­гу занотувати дещо з переживань і настроїв, не вимагали довгої зосередженої роботи, хоч я не писав просто з надхнення, wie der Vogel singt, а обробляв їх досить старанно. Вірші мої того часу літературної вар­тости не мають, хоч Петров і друкував їх у своєму журналі. Вони зі­псовані літературними наслідуваннями. Коли я пізніше, у Львові, про­читав дещо з них Юркові Лавріненкові, він висміяв їх, зацитувавши Се­менка: «Мені було так нудно, ніби Олесь, Вороний і Чупринка зійшлися докупи». Але в них було більше Бажана, ніж цих трьох, і в солодке сосюрення вони ніяк не вкладалися, чим я дуже тішуся. Якщо це була графоманія, то не сільська, а міська. Вірші були моєю душевною по­требою й потіхою аж до 1946 року. Хоч про війну в них не було багато, їх породила війна — неможливість знайти інший вислів себе, система­тично працювати розумово. Настрої в мене тоді були, поза особистим, дуже українсько-патріотичні, і це теж шкодило моїм першим спробам пера. Серед пізніших віршів, 1944—1946 років, деякі могли б надаватися до друку. Ніякі не прокладали нових шляхів у поезії, хоч натяки на це були в тих кращих, пізніших.

Крім ориµінальних віршів, я робив поетичні переклади, головно з ні­мецьких поетів, почасти французьких і російських. Моїми авторами бу­ли пізні романтики Айхендорф і Ленав, з пізніших Рільке й Ґеорµе, Рі­хард Біллінµер і Ґергардт Шуман; Беранже, неминучий Бодлер і Ґійом Аполлінер; Блок і Ґумільов; був, нарешті, і чех Ян Махар. Вибір ориµіна­лів не завжди був моїм вибором. Часто він диктувався тим, що було приступне. Як і ориµінальні поезії (такими ориµінальними велика части­на їх не була!), мої віршовані переклади забирали мене на кілька хвилин чи годин з неутульного навколишнього світу до іншого, кращого. У цьо­му була їхня біографічна функція. Поетом я ніколи не був, і з налаго­дженням життя по війні мої кастальські джерела швидко пересохли.

  1. Київ Видавництво імені Олени Теліги 2005 ббк 63. 3 (4пол-укр)6 с 34

    Документ
    Автор у хронологічній послідовності зібрав і упорядкував відомості про істо­ричні події, які сприяли виникненню польсько-українських конфліктів. У першій частині книги «Експансія Першої Речі Посполитої» показано польську політику щодо
  2. Donetsk compartment of shevchenko scientific society (4)

    Документ
    Вісник містить матеріали березневої 2005 року наукової конференції НТШ-Донбас. Доповіді і повідомлення торкаються проблем мовознавства та літератури. Секції конференції працювали у Донецьку, Луганську, Слов’янську, Горлівці та Краснодарі.
  3. Donetsk compartment of shevchenko scientific society (5)

    Документ
    Опис первинних непохідних прийменників шляхом встановлення типового/нетипового ситуативно мотивованого смислу можливий тільки за умови врахування регулярного/нерегулярного використання цих прийменників як релянтів, що репрезентують
  4. Випуск 5 (16) нов ые гоголеведческие студии выпуск 5 (16) Ніжин “ Видавництво “ Аспект-Поліграф ” 2007

    Документ
    Постановою ВАК України (додаток від 11.04.2001 р. № 5-05/4) збір­ник включено до переліку наукових видань, публі­кації яких зараховуються до результатів дисер­та­цій­них робіт з філології (Бюлетень ВАК України, 2001.
  5. Харківський національний університет внутрішніх справ на правах рукопису пономаренко ганна олександрівна

    Документ
    Актуальність теми. Забезпечення внутрішньої безпеки як своєрідної характеристики і необхідної умови життєдіяльності людей, суспільства та держави в цілому є невід’ємною складовою державної політики, тобто однією з найбільш важливих функцій держави.
  6. Нариси української популярної культури. – К.: Уцкд, 1998. – 760 с

    Документ
    Ця книжка – спроба всебічного дослідження сучасної української культури в антропологічному сенсі, як цілісного способу життя національної спільноти, з особливим наголосом на висвітлення її сучасного стану та популярних її аспектів.
  7. Журналістика, філологія та медіаосвіта” (2)

    Документ
    Баландіна Н.Ф. – доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри загального і слов’янського мовознавства та журналістики Полтавського державного педагогічного університету імені В.
  8. Академії мистецтв (2)

    Документ
    В.М. Бабієнко, Н.В. Владимирова, І.Б. Зубавіна, Ю.О. Іванченко, О.Ю. Клековкін, Л.В. Кодакова, Р.Г. Коломієць, Т.В. Ленкова, О.М. Міщенко, О.В. Сіткарьова, Р.
  9. Донецька обласна державна адміністрація в ідділ у справах національностей управління культури та туризму Український культурологічний центр Донецьке обласне відділення Товариства зв'язків з українцями за межами України

    Документ
    Закордонне українство і Донеччина: вчора, сьогодні, завтра: матеріали науково-практичної конференції. – Донецьк: Донецьке обласне відділення Товариства "Україна-Світ", Український культурологічний центр, 2008.

Другие похожие документы..