Видання розраховане на науковців, викладачів, студентів, усіх, хто ці­кавиться історією України

УДК 94 (477) «1917/1920» ББК 63.3 (4Укр.)6 С60

Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України (протокол № 4 від 29 вересня 2009 р.)

Солдатенко В. Ф.

С60 Україна в революційну добу: Іст. есе-хроніки. У 4-х т.: Т. ІІІ. Рік 1919. - К., Світогляд, 2010, - 453 с.

ISBN 978-966-8837-18-5 ISBN 978-966-8837-20-3

Чергова книга серії «Україна в революційну добу» присвячена відтво­ренню подій одного із найдраматичніших, найсуперечливіших історичних періодів, коли громадянська війна, відсіч зовнішнім агресіям сягли апо­гею - 1919 року.

У центрі уваги - аналіз протиборства, взаємодій і взаємовпливів сил, які уособлювали передусім соціальні й національні начала, коли майбутня доля народу вирішувалася на фронтах, що краяли Україну, жорстко переві­ряючи практикою істинність, життєспроможність суспільних альтернатив, запропонованих різними політичними таборами.

Видання розраховане на науковців, викладачів, студентів, усіх, хто ці­кавиться історією України.

УДК 94 (477) «1917/1920» ББК 63.3 (4Укр.)6

ISBN 978-966-8837-18-5

ISBN 978-966-8837-20-3 © Солдатенко В. Ф., 2010


У

дослідженні революційної доби в Укра­їні 1919 рік займає особливе місце. Це рік найжорстокіших, наймасштабніших воєнних зіткнень, які покри­ли усі регіони, безжалісно краяли українські землі, принесли народу страшні випробування й незчисленні жертви.

Це рік дальшого поглиблення соціального розламу в світовому вимірі, коли з Росії соціалістична революція перекинулася в Європу, а її вогнища в Угорщині й Баварії давали обнадійливі підстави споді­ватися на те, що на вирішальну боротьбу ось-ось підніметься проле­таріат всієї Європи, що ланцюгову реакцію навряд чи кому вдасться припинити.

З іншого боку, батьківщина жовтневого експерименту потрапила у таке щільне кільце ворожих армій, що, здавалося, витримати на­пруги одночасної боротьби на всіх фронтах просто неможливо, що будь-яка держава неодмінно впала б.

Однак результат воєнних дій залежав не тільки, та, зрештою, і не стільки від чисельності військ, якості їх озброєнь, комплексної промислово-економічної могутності, як від ідейно-моральних чин­ників, які багатократно зміцнювали сили одних і, рівною мірою, під­ривали потенціал інших. Без перебільшення - подібної ситуації у світі, який роздирався суперечностями, ще ніколи не складалося.

Україна стала тим плацдармом і епіцентром, де в 1919 р. вирі­шувалася не лише доля її державності, а й майбутнє Росії, значною мірою - перспектива світоустрою. Відтак власне українські події ви­явилися могутньо «вмонтованими» в геополітику, її розвиток, багато де в чому детермінувалися дією чинників, які було нелегко перед­бачити, непросто врахувати у виборі та здійсненні курсу. Часом і сьогодні непросто вирахувати й зрозуміти рівнодіючу взаємопере- плетіння, взаємовпливу і боротьби різних політичних напрямків, віднайти інтегральний вектор суспільного руху.

Можливо, означене ускладнює процес наукового освоєння най- критичнішого етапу Української революції, якщо не відлякує бага­тьох науковців, то й не стимулює їх зусилля. Так, якщо аналізу до­свіду гетьманату (1918 р.) присвячено значно вужче коло праць по­рівняно з часом Центральної Ради, то вивченню історії Української Народної Республіки під керівництвом Директорії (1919 р.) надаєть­ся ще набагато менше уваги. Проте нагромадження суперечностей у наявних публікаціях відбувається в очевидній зворотній прогресії.

Найбільшою мірою це стосується дослідження досвіду собор- ницького процесу, запровадження і функціонування режиму ота­манщини, непростих змін у середовищі політичних партій, впливу на внутрідержавне життя міжнародних чинників.

Щоправда, значно більші масиви літератури були спродукова- ні радянською історіографією, в якій досить детально відтворено боротьбу Червоної армії проти антантських інтервентів, денікінців, відновлення влади рад, особливості здійснення в регіоні політики «воєнного комунізму».

Подолання згаданих асиметричностей, диспропорцій видається найперспективнішим за допомогою випробуваного в перших двох книгах, присвячених революційній добі в Україні («Рік 1917» і «Рік 1918»), поетапно-хронологічного підходу до відтворення й оцінки суперечливих подій. Реконструкція об'єктивної картини дозволить розібратися і в хитросплетіннях історіографічного доробку, визна­читися з орієнтаціями на дослідження, що мають порівняно більшу наукову цінність, наближають до історичної істини.


Н

а перший погляд, початок 1919 р. в Ук­раїні дуже нагадував ситуацію річної давнини. У Києві домінувала Директорія - уособлення української влади. Було відновлено Українську Народну Республіку, йшов по­шук такої народоправчої її платформи, яка б найбільше відповідала інтересам трудового населення, по можливості нівелювала супер­ечності з практикою радянської влади і створила передумови для замирення соціальної і національної революцій, привела до роз­в'язання дипломатичним шляхом конфлікту між УНР і РСФРР.

Однак Схід України стрімко перетворювався на форпост радян­ської влади з цілком прозорою тенденцією її поширення в інші ре­гіони.

Очолив цей процес більшовицький Тимчасовий робітничо-се­лянський уряд України, який одержував дедалі масштабнішу во­єнно-політичну і економічну допомогу від Радянської Росії.

Взяття Харкова і перетворення його на столицю відновлюваної Української Соціалістичної Радянської Республіки уже в перші дні січня 1919 р. було справою ближчої перспективи. То ж наявність двох республік, двох влад, двох урядів, двох столиць з очевидною тенденцією переведення суперечностей у воєнне зіткнення справді багато де в чому повторювало ситуацію перших днів 1918 р.

Однак, з'явилося й чимало відмінностей.

Переддень і перші дні 1919 р. Україна зустрічала, маючи на своїй території (або - на кордонах) ще, принаймні, чотири могутніх сили, які могли (і кожна поокремо, і, зрештою, усі разом) дуже істотно вплинути на долю багатомільйонного народу, великої європейської країни.

По-перше, інтервенти Антанти, висадивши десант на Півдні, планували нарощувати тут ударний кулак з тим, щоб збройними зусиллями відновити колишню Російську імперію. Україна радян­ська, Україна трудова (з соціалістичною Директорією на чолі), будь- яка Україна взагалі «не вписувалася» в їх плани реставрації ціліс­ного імперського простору з прийнятним (слухняним) правлінням. А відтак терени України могли бути лише «прохідною зоною» для наступу на Москву - центр більшовизму, що загрожував соціаліс­тичною революцією всій Європі, якщо не всьому світу.

По-друге, на Кубані і на Дону, частково навіть на території Схід­ного Донбасу з дня на день посилювалася біла армія, що об'єднувала переважно старе, царське офіцерство, козацтво, також готових до бо­ротьби за поновлення єдиної, неподільної, монархічної Росії. Плани воєнного знищення більшовизму були заздалегідь відомими - шлях на Москву мав пролягати неодмінно через Україну, яка як самостій­не, чи навіть частина союзного, тобто автономне державне утворен­ня, лідерів білого руху абсолютно не цікавила.

Розтрощити «по ходу» українську чи то радянську державність білогвардійцям видавалося легкоздійсненною перспективою. Це, зокрема, було однією з причин того, що Антанта виявляла гранич­ну «незговірливість» з українцями (до того ж не раз «ображено» нагадувалося про минулорічну «зраду» останніми поважних дер­жав, відмову від співпраці з ним, - йшлося про рішення взяти участь у Брестській конференції). Натомість ставку було зроблено на До­бровольчу Армію, яка й так істотно переважала сили УНР й наро­щувала свій потенціал антантською фінансовою, матеріальною до­помогою.

По-третє, природний, логічний розвиток соборницьких тенден­цій з неминучістю мав трансформувати фронт між Польщею і За­хідно-Українською Народною Республікою у повномасштабну війну Польщі з українським народом в цілому, в усякому разі - в тій мірі, в якій здійснювалося б об'єднання, а проблеми західного регіону набули загальнонаціонального, загальнодержавного значення.

По-четверте, оточена по периметру ворожими арміями (радян­ської Росії, білогвардійської Росії, Антанти, Польщі, Румунії), УНР мала цілком визначений «внутрішній фронт», масштаби і могут­ність якого також неухильно наростали. Йдеться в даному разі не про дії радянських, більшовицьких сил в межах тієї ж таки етніч­ної території, а про повстанство. Воно зародилося й набрало сил ще 1918 р. - на початках як реакція на австро-німецьку окупацію Украї­ни і дії тих політиків, що уособили запрошення чужоземних армій для реалізації програм, які розходилися з інтересами й прагнення­ми переважаючої маси народу, були навіть ворожими їм.

Найнаочніше й наймасштабніше феномен повстанства виявився на Катеринославщині, де за ім'ям свого ватажка - Нестора Махна, схильного до анархістських ідеології й практики, одержав назву махновщини. Оголошуючи державу історичним анахронізмом, а будь-яку владу - апріорі ворожою трудовій людині, махновці заяв­ляли про готовність воювати проти будь-якої влади, держави, реа­лізувати свою волю й займатися самоорганізацією на регіонально­му рівні через опору на власні сили, передусім - збройний чинник.

В умовах частої зміни не надто потужних і авторитетних влад, від яких маси справді здебільшого потерпали, гасла анархістів, мах­новців мали сприятливий ґрунт для поширення й підтримки, що за­грожувало дестабілізацією державної організації вже не в окремому регіоні, а набирало настільки серйозних масштабів, що впливало на загальну ситуацію в країні, змушувало концентрувати чималі зусилля на розв'язанні проблеми із зарані прогнозованим важкодо- сяжним позитивним результатом.

До того ж не варто скидати з рахунку поглиблення господарської кризи, зумовленої практично безперервною війною, що продовжу­валася п'ятий рік і підривала продуктивні сили у краю. Економічна скрута завжди слугувала сприятливим ґрунтом для рішучих, часом зовсім неконтрольованих соціальних збурень і вибухових процесів, надаючи їм додаткової гостроти і радикалізму.

Поряд із цим значна частина суспільства просто втомилася від напруги революційної доби, зі зростаючою апатією відсторонено спостерігала за подіями, які між тим часто напряму впливали на її становише і долю. В результаті виникали додаткові можливості для облаштування темних справ різними пройдисвітами, політичними авантюристами.

Чимале значення мало й те, що досить розвинуті й численні в Україні організації загальноросійських поміркованих партій (мен­шовики, есери, бундівці) перебували в стадії глибокої кризи і не могли справляти, як раніше, стримуючого впливу на маси в кон­фліктних ситуаціях.

Надзвичайно складні трансформації переживали українські по­літичні партії, які визначали обличчя і спрямування національно- демократичної революції. Під серйозною загрозою опинився єди­ний національний фронт - не просто конструктивне завоювання політичних сил доби Центральної Ради, а й найвагоміший рушій Української революції.

Отже, становище в Україні на початок 1919 р. об'єктивно було набагато, незрівнянно складнішим, заплутанішим, суперечливі­шим за попередньорічне, заключало в собі такі можливості альтер­нативних варіантів розвитку, які не підлягають беззастережному, безсумнівному теоретичному прорахунку навіть сьогодні, ретро- спективно. То ж зрозуміло, як важко давалися політичні рішення тоді, в 1919 р., коли навіть незначний, на перший погляд, крок міг мати далекосяжні, можливо - непоправні, фатальні наслідки. Над­то непросто було уявити усі можливі комбінації різновекторних суспільних тенденцій, зумовлювані ними варіанти реальних ре­зультатів.

Піднісшись до одного із найвищих своїх апогеїв у листопаді- грудні 1918 р., Українська революція поставила перед своїми керма­ничами завдання такої складності, яких до того не доводилося розв'язувати. Доля нації визначальною мірою залежала від теоре­тичного обґрунтування чіткої мети суспільного поступу, від вива­женого вибору тактичної лінії і філігранного її здійснення, титаніч­ної й злагодженої організаційної роботи.

Між тим саме в цих сферах не лише не вдалося зжити супереч­ностей між політичними, державними лідерами, що виявилися уже в ході антигетьманського повстання, а дійшло до ще більшого різ­нобою, амбітного суперництва й розбрату. Годі було й думати про єдність поглядів, настроїв, волі керівників руху.

  1. України починалася нова історична доба. © Солдатенко В. Ф., 2010 Видання розраховане на науковців, викладачів, студентів, усіх, хто ці­кавиться історією України

    Документ
    Остання, четверта книга історичних есе-хронік присвячена відтворен­ню й оцінці подій 1920 р. в Україні. Завершальний етап громадянської війни ознаменувався вирішальними перемогами Червоної армії над польськими інтервентами, залишками
  2. Україна в революційну добу (1)

    Документ
    У виданні робиться спроба в хронологічній послідовності відтворити розвиток історичних подій в Україні на переламному рубежі – в добу революцій 1917-1920 рр.
  3. Г. В.Єфіменко, зав відділу довідково-бібліографічної та інформаційної роботи (2)

    Документ
    Доведено, що мова, культура, духовність кожного народу є визначальними у вираженні єдиної для всіх людяності. Гуманістичний діалог культур базується на вмінні збирати краплини відмінностей у безмежний океан добра, засівати в живильний
  4. Г. В.Єфіменко, зав відділу довідково-бібліографічної та інформаційної роботи (4)

    Документ
    Доведено, що мова, культура, духовність кожного народу є визначальними у вираженні єдиної для всіх людяності. Гуманістичний діалог культур базується на вмінні збирати краплини відмінностей у безмежний океан добра, засівати в живильний
  5. Г. В.Єфіменко зав відділу довідково-бібліографічної та інформаційної роботи (8)

    Книга
    Розглядаючи суспільну думку як реакцію сучасників певної доби на умови свого життя й діяльності, автор монографії (який майже три десятиліття досліджує цю тематику) проаналізував міркування, оцінки представників різних українських
  6. Г. В.Єфіменко зав відділу довідково-бібліографічної та інформаційної роботи (1)

    Документ
    Навчальний посібник обіймає історію України від прадавніх часів до наших днів. Його складено відповідно до змісту і вимог освітньо-професійних програм підготовки фахівців освітньо-кваліфікаціного рівня «бакалавр».
  7. Г. В.Єфіменко зав відділу довідково-бібліографічної та інформаційної роботи (4)

    Документ
    Анисимов А. Киевские достопримечательности конца ХІХ – начала ХХ вв. на старинных и современных фотографиях / Александр Анисимов.-К.: Скай Хорс, 2010.
  8. Законодавча комісія 1767-1768 рр.: Українські бажання І прагнення

    Закон
    Когут, Зенон. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760— 1830.— К.: Основи, 1996.— 317 с. (Зах. історіографія України; Вип.
  9. Богданович В. Ю. Нато и Украина: (кто и зачем тянет Украину в нато?) / Богданович В. Ю., Егоров Ю. В., Маначинский А. Я

    Книга
    Богданович В.Ю. НАТО и Украина: (кто и зачем тянет Украину в НАТО?) / Богданович В.Ю., Егоров Ю.В., Маначинский А.Я. – К.: Изд. дом. «Румб», 2008. – 199 с.

Другие похожие документы..