На протилежному боці від добра

НА ПРОТИЛЕЖНОМУ БОЦІ ВІД ДОБРА

роман

Вперше в житі я їхав у етапному вагоні, і мені для першого разу трапився
добрий конвой. Коли я попрсив, щоб принесли теплої води (у мене хронічно хворе горло), солдат подав солодкого завареного чаю (з караулу). Добрість чи злість конвою залежить від того прапорщика, який командує конвойним взводом. Старшим конвою був русявий добродушний українець з тих українців, котрі ніколи не навчаються говорити російською мовою бездоганно, а вживають слова вперемішку з цих двох споріднених мов. Бачив я його лише два рази, коли мене заводили у «столипін» і коли виводили. Їхав я в купе-ізоляторі.

Тобто звичайне купе, перегороджене чорною суцільною дерев”яною стіною від підлоги аж до стелі на два ізолятори, в яких етапують особливо небезпечних злочинців або божевільних. Солдат, який чергував у коридорі, від нього я був відділений звареними з фігурних залізних прутів дверима, котрі розсовувались, а не відчинялись, заговорив зі мною. За що, мовляв, сиджу, куди їду? Коли я сказав, що я політичний і їду в Дніпропетровськ на спец, він зауважив що це погано. Його повідомлення посилило в моїй душі глибоко захований страх, хоча я всеодно вагався, краще це чи гірше, що мені дали діагноз. За статтею слідчий мені обіцяв п’ятнадцять років таборів і п’ять висилки, бо вже через п’ять місяців слідства винувато заявив, що інкримінує мені ще й статтю № 56, тобто зраду Батьківщини. Він знав, що Батьківщини я не зраджував, тому і була на його лиці якась винуватість. Проте протягом усього свого існування КДБ створював судові процеси для зрадників, які ніколи ними не були, для тих, хто інколи не так думав, як генеральна лінія російської більшовицької шобли і не таких як звільнений у запас сержант Сава, а навіть для командуючих армій.

Тут, у «столипіні», я вперше почув пісню «Мой адрес нє дом і нє уліца, мой адрєс Советкій Союз». Співали її дівчата, тобто заарештовані жінки. Коли етапний вагон, чи як його ще називають „поштовий”, пронизує Совєтскій Союз, він зупиняється на кожній станції, солдати з собаками виходять на пости, начальник конвою стає на дверях з пачкою «справ» і вигукує: «Петренко Василь Іванович, Іванов, Хубайдулін…» і таке інше. Есересер країна багатонаціональна. Для жінок виділяється одне чи два купе. Коли мене водили в туалет, я бачив жіноче купе. Верхня полиця там суцільна і на ній, яскраво освітлені, лежали на животах дівки, намарафечені, одягнуті в цивільну барвисту одежу. Їхні пишні груди було майже повністю видно з викотів кофтинок, вони принадно обвисали і трохи розплющувались об чорну дошку нар. Засліплений цим яскравим видивом зголоднілих за чоловіками самиць, я лише краєм ока побачив, що на нижніх нарах сиділи щільно жінки непевного віку, одягнуті в сірі арештантські роби. Дівчата дружно співали:«Мой адрєс Совєтскій Союз…»

Зелений я ще був зек, я не знав, що за гарну одежу чи гроші, солдати можуть повести до туалету разом із однією з цих красунь, вже аж потім, як мені це пояснив у Дніпрі Валера Петрушевський, я зрозумів деякі натяки конвойного, а тоді я був нездогадливий, та й тепер не певен, чи могло мені таке спасти на думку.

Уже дев’ятий місяць минув від часу мого арешту, весна була ще не закопчена, через щілину між фіранкою і віконною рамою було видно як миготіли посадки. Коли ви бачите вагон, на якому написано «поштовий», то там не завжди лежать посилки і бандеролі, а, можливо, там сиджу я і бачу в щілину лише шматок гілки і кілька листків на ній.

Незадовго до арешту приснилась мені церква в селі Троковичах, де жили мої батьки і де минуло моє дитинство, аж поки мене не забрали в армію. Нібито заходжу я до церкви через східний ганок, кудою ніхто ніколи не ходив, і це ще тоді мені малому було дивно. Дивлюсь – а там величезна купа людського мозку, а навколо тої купи сидять голі дівчата і підгрібають мозок, щоб він не розповзався. Та не це мене найбільше здивувало й злякало, а та безмежна байдужість, яка була написана у дівочих очах. Байдужість і відреченість.

Отже, прибув я до Дніпропетровська, тут мене вкинули в «кишеню» «ворона» і доправили на місце. Мене вели до великого будинку з червоної дореволюційної цегли. Чотири високих поверхи і напівпідвал. Чогось серед в”язнів існує загальна думка, що всі дореволюційні тюрми побудувала Катерина Друга, але вона, мабуть, лише перша почала їх будувати систематично і з державним розмахом, а наступні царі і генеральні секретарі Кепереес лише добудовували. Крім періоду рабовласництва, ми не бачимо в історії прикладу, щоб таку велику кількість людей влада робила злочинцями, як це робили комуністи Росії, котрі утримували за колючим дротом третину народу.

Дніпропетровська тюрма – це цілий квартал тюремних будинків. Із старої архітектури тут є лише корпус для божевільних букваю „П”, що колись був пересильною тюрмою, і «Східна» та «Західна Вилка». Все інше – то вже зодчество епохи панування більшовиків. При царях тюрми чомусь будували з великими вікнами, хоча й загратовували кованими решітками, бо до революції тюремники не здогадувались, що, окрім волі, у злочинців треба забирати ще й сонце. Тому в дореволюційних корпусах комуністам довелося подекуди закладати вікна цеглою. Пізніше, перебуваючи в Другому відділенні, я мав нагоду днями дивитись на територію тюрми і думати, хто і за що прокляв цей клаптик землі у серці вільного Запорозького краю. Можливо, якась легенда і розказує про людський гріх. Як важко землі від такої концентрації тюремних будинків і людського горя всього на одному кварталі.

До центрального входу в божевільню був притулений ганочок з кованого заліза, на який вело кілька залізних вичовганих до слизького східців. З одного боку на стіні прибитий фанерний щит із зображенням Леніна, який на тлі червоних прапорів говорить свої промови божевільним у дворику для прогулянок, що розміщений під загорожею навпроти ганочка. З другого – транспарант дещо стилізовано зображував робітника в робочій блузі і фартусі з одухотвореним комуністичною ідеєю лицем, який крутив штурвал корабля, і напис: «Наша цель – комунізм». Отже, я стояв на палубі цього корабля, і ми з Леніним дивились на дворик, де гуляли божевільні, передихаючи від морської хвороби, яка на них нападала від гойдання корабля на хвилях ленінських ідей. Дворик мав десь 3,5 метри ширини і метрів 40 довжини. Довшою стороною тулився до дерев”яної триметрової у висоту загорожі з козирком із колючки, нахиленим досередини, а з інших боків був обгороджений невисокими дерев”яними штахетами. Трошки далі ще один невеличкий дворик для сухотних, обгороджений колючим дротом, який ще не встигли замінити на штахети, тривала реконструкція. У дворику було повно стрижених наголо чоловіків. Одяг на них ніби зумисне неоковирний: брудно-сірий, дехто ходив лише в кальсонах, всі не голені, з опущеними плечима і погаслими поглядами. У дворику не можна було ходити, щоб не штовхатись. Всі безпощадно і зосереджено курили, і над двориком стояла синя хмара махорочного диму, ніде не було жодного деревця. Я ще не вірив, що зараз буду у тому дворику, одним із тих землянистих людей.

З підвищеня ганку, глянувши праворуч у далину загального тюремного двору, туди, куди вказував рукою Ленін, я побачив, що дерев’яна загорожа – це лише внутрішня загорожа, зовнішня була з бетону і на метр вища. На кутах дерев”яні криті вишки і на них вартові з автоматами. А вже пізніше, коли дивився на загорожу з третього поверху, я бачив, що між двома загорожами ще є скопана смуга, посеред неї бетонні стовпчики висотою півтора метри із масивними білими ізоляторами, на які натягнуто електричний дріт, треба здогадуватись – високої напруги. Зараз, із нашої з Леніним позиції, того не було видно, хоча тонкий дріт сигналізації наплетений на козирок із колючого дроту нам було видно. На кожному розі самої тюрми на висоті десять метрів було прикріплено телевізійні камери.

Світило сліпуче весняне сонце, я в цивільній одежі стояв біля віконечка, куди конвойний подав мою «Справу», понад нами пробігали лікарі в білих халатах і макаронники в зелених парадних мундирах.

Коли нарешті формальності прийому були залагоджені, мене через наскрізний коридор перевели у внутрішній двір, теж без дерев, сухий і залитий сонцем. Вів мене вже не мент, а санітар – чоловік у білій накрохмаленій курточці і білій шапочці конвертом. У порожньому великому квадратному дворі під самою загорожею було невисоке приміщення Прожарки, праворуч у підвалі корпусу – лазня. Мився я сам, зек, який складав мою одежу в мішок, попросив пачку цигарок. Він мені за це пообіцяв, що моя одежа буде цілою. У мене ще з-під слідство було п’ять-шість пачок болгарського «Опалу». Я дав йому пачку, і, справді, коли через три роки ішов етапом на Казань, вся моя одежа була на місці: новий шерстяний плащ, нова цигейкова шапка, ношене двобортне світло-сіре пальто, штани і жакет. Крім білизни, мені нічого вдягнутись не дали, і я зразу відчув себе безпорадним. Колись на волі, слухаючи радіо «Свобода», я чув, що генерал Петро Григоренко у божевільні. Мені уявлялось, що його тримають у кімнаті, обкладеній білим кахлем, самого, йому тоскно й безмежно сумно, а навколо цинічні лікарі в білих халатах. Та насправді це прозаїчніше. Мене привели на другий поверх у ліве крило. Це було 12-те приймальне відділення. Всередині приміщення виглядало давнім, перекриття коридорів і палат – арочне, тоді, коли воно робилось, ще не було залізобетону. Довгий коридор, одне вікно праворуч на початку коридора і одне в торці вдалині. Арочна побілена стеля, чорно-зелені панелі і чорно-сіра заасфальтована долівка, дерев”яні столи і лави, бо цей коридор мався і за їдальню, і, як пізніше виявилось, був робочим цехом, бо до стін прибиті дерев’яні планки, у них позабивано цвяхи, за які чіплялася нитка. Тут хворі плели сітки, сидячи на тих самих дерев’яних ослонах, що і обідаючи, чи снідаючи. Універсалізація на комуністичний лад.

Ліворуч: перші двері до кабінету завідуючої Елли Петрівни Каменецької, чи як її позаочі звали хворі – Ельзи Кох, другі – до маніпуляційної, треті – до надзорки, четверті – до маленької кімнатки, де в шафах зберігалися продукти хворих з передач і посилок, п’яті – в туалет. Праворуч – двоє дверей до двох палат. Завідуючої якраз не було, і мені дозволили сісти на ослона. Хтось із хворих підійшов до мене і запитав звідки я.

– З Києва.

Тих кілька чоловік, що їм можна було ходити коридором, заметушились, шукаючи мені земляка, Льоню Плюща, як вони його називали. Він теж із Києва і теж політичний. Аж ось нарешті його привели з процедур, і він сів переді мною на лаві. Я чув про нього ще на волі, але не був знайомий. Він один із перших киян увійшов до ініціативної групи «За права людини». Леонід Плющ сидів переді мною в синій піжамфі. Здається, він був єдиний на всю дніпропетровську божевільню, кому дозволяли носити домашню піжаму. Голова стрижена і трохи завелика як для його зросту, лице давно неголене і на ньому землистий наліт неволі і втоми. Він почав питати про новини, але які я мав новини, ось уже дев’ятий місяць під слідством, по комісіях і на етапах.

З 14 січня 1972 року по жовтень 1972 року (коли мене забрали) в Києві було дуже сумно. Вожді зникали в застінках, а маса, яку вони склеювали, ховалась по норах. Я звертався до декого, щоб дали грошей на придбання друкарської машинки, але мене слухали в”яло і грошей не давали. Принаймні ті, до кого я звертався. А я брався продовжувати революцію без копійки в кишені, поїхав на Новий рік просити грошей у батьків, і батько дав не вагаючись. Пам’ятаю, 14 січня зателефонував Івану Світличному зі станції метро «Дніпро» і Ляля, його дружина, коли я назвав себе, сказала, що Івана забрали 12-го, в її голосі я почув виразний докір і разом з тим я відчув, що у мене пропав апетит. І пізніше, коли я довідувався, що забрали Сверстюка, Дзюбу, Плахотнюка, Стуса, того, іншого, десятого – почуття нехіті до життя, втрата звичайного людського апетиту до їжі мене пригнічувала.

Не встиг я роззявити рота, щоб відповісти Леоніду, як увійшла завідуюча, розширеними очима глянула на нас, вникла і розпорядилась: «Забрать». Хоча вона як лікар не відповідала за режим, але як «чесна радянська людина» не втрачала пильності, щоб двоє політичних з Києва та були в одному відділенні. Адже вона мала офіцерське звання і була на «довольствії». Елла була гарненька з лиця, русява, носила коротку кучеряву зачіску, мала темно-каштанові брови, вії і очі. Маленьке лице вкривав світло-брунатий рум”янець, пишні губи злегка підфарбовані перламутровою помадою. У її кругленькому лиці було щось пустотливе, як у макаки. В той час у мене була звичка в лиці кожної людини завважувати риси якогось звіра чи птиці, чи навіть риби. Елла мала пишні груди і дебелий зад та затовсті викривлені слонуваті ноги. Ходила трохи зігнута в попереку, перевалюючись як гуска. Навіть не вірилось що Елла – це і є Ельза Кох, але принудчики у характеристиках не помиляються. Про Еллу говорили, що вона спровадила на Той світ двох соїх попередніх чоловіків і вийшла заміж за третього.

У Дванадцяте прибували також зеки із зон, які «погнали на дурку». Тут їх зустрічала Ельза із сильним пресом сірки, галоперидолу і аміназину, і лише справжні божевільні ще могли після того ломитися на принудку. Зеки, у яких від сірки і аміназину з галоперидолом у максимальних дозах небо зникало з очей, через тиждень, на лікарняних харчах, прийшовши трошки до тями, просились назад в зону, хоча в історіях хвороб більшості з них чорним по білому було написано: «шизофренія». Вже пізніше в Другому відділенні я з Іваном Лунишиним читав подібні списки і перед кожним іменем тих, хто поступав із зон, стояло «шизофренія», їх повинні були, за законом, вже посилати в обласні божевільні, бо визискувати хворих за зонівську пайку аморально. Одначе, пройшовши курс лікування від одного тижня до трьох місяців, вони їхали в зони «пахать на хозяіна» і дотягувати строк. Комуністична влада дуже боїться, щоб її не обдурили. Кажуть, що доки не закінчиться термін ув’язнення, на волю не видають навіть труп.

Отже, Елла зняла тривогу, мене знову відвели в приймальну кімнату чекати, доки знайдуть місце, щоб не бути з Плющем у одному відділенні. В прийомній кімнаті я сидів дуже довго. Душа боліла. Мені набридли одиночні чи подвійні камери із єдиним стукачем-напарником, через тиждень життя з яким у одній камері, до нього нападала відраза. Під слідством кегебісти весь час пильнували, щоб замінити мені стукача, якщо ми з ним живемо мирно. І вже під кінець слідства підібрали несумісного, через якого у мене стався психічний напад-істерика. Я став молотити руками і ногами у двері, і, коли прибігли наглядачі, у нестямі кричав, щоб забрали від мене це падло, бо я йому вирву горло. Прийшов начальник тюрми Сапожніков. Цей був свідомий своєї місії – душити нас на Україні. Білявий, середнього зросту, сухорляве продовгувате лице з правильними рисами і голубими очима. Свідомий російський націоналіст офіцер комуніст на Україні на посаді начальника слідчого ізолятора КГБ, підполковник. Стримуючи внутрішній тріумф, він зі зміїною посмішечкою заявив, що у них нема місця і це не готель, щоб вибирати собі камеру і напарника. Проте на вечір мене перевели в окрему камеру і я там сидів, аж поки не почав говорити сам з собою і не попросив, щоб мені когось підселили.

Їдучи в Казань етапом з Дніпропетровська через три роки з Миколою Плахотнюком і Борисом Дмитровичем Євдокимовим, ми з Миколою у Харківській тюрмі перебрали усіх, з ким довелося сидіти під слідством і виявилось, що всі вони стукачі, бо йому вони розказували одну легенду, за що сидять, а мені зовсім іншу.

Перший мій стукач, після того як ми з ним довгенько посиділи разом, провокував мене на голодовку. Якось нас обох перевели в крайню камеру другого поверху, на той бік, де, якщо дивитись з ВолодимирськоЇ вулиці на кегебістський комплекс, гараж кегебістів, а на протилежному боці вулиці ресторан „Сьоме небо”, звідки в камеру увечері долинала музика. Камера виявилась вужчою чим інші. Двоє ліжок стояло майже впритул до стіни, і нам не було де ходити. А кожен хто сидів, таких у нас одна третина від усього населення, знає що це таке, якщо не можна побігати по камері. Ми стали ремствувати, викликати начальника тюрми і лаятись. Тут, у київському ізоляторі КДБ, є ще один метод доводити в’язня до зриву, це весь час нагадувати: «Говорітє тішє». Цей метод на мені теж спрацював, і коли одного разу нас повели в туалет, і ми говорили між собою нормальними голосами, мент прочинив двері і сказав: «Говорітє тішє», я скипів і сказав йому закрити двері, якщо він не хоче, щоб я линув йому в морду з параші. Це теж був тріумф підполковника Сапожнікова і він урочисто мені оголосив, викликавши до себе, що я позбавляюсь передач і отоварки на місяць. Цим я зашкодив самому собі, бо жінка захвилювалась, коли в неї не прийняли передачу, зі мною своєю передачею став ділитись стукач, втираючись у довір’я, і я мав змогу відчути що таке тюремна пайка, коли через місяць їв поганеньку одеську ковбасу з отоварки, аж під віями набухали сльози від жалощів до себе зголоднілого.

  1. На перехідному етапі

    Документ
    Немає сумніву, що революція згори, яку у 1985 р. ініціював Михаїл Горбачов, відіграла історичну ролю в житті народів Радянського Союзу і Східньої Европи.
  2. Книга є другою в серії «Україна на Старому Арбаті»

    Книга
    Ця книга є другою в серії «Україна на Старому Арбаті», яку випускає Культурний центр України в Москві (перша — «Слово про Культурний центр» — побачила світ у нашому видавництві наприкінці 2005 року).
  3. Слово про віднайдений роман

    Документ
    Роман «Помирав уражений проліском сніг» написаний у селі Лісники Києво-Святошинського району, де я живу з 1967 року. В цей рік мене вигнали з університету, я одружився і оселився в хаті своєї баби, по матері, 1969 року віддрукував
  4. Літо 1939 року прийшло в Польщу під гуркіт сурм та барабанів різного роду патріотичних спілок. На той час Гітлер без жодного пострілу заволодів Австрією, Судет

    Документ
    Літо 1939 року прийшло в Польщу під гуркіт сурм та барабанів різного роду патріотичних спілок. На той час Гітлер без жодного пострілу заволодів Австрією, Судетським краєм, Чехословаччиною, від брав у Литви Клайпеду.
  5. Технический регламент на производство

    Технический регламент
    2.6.8 Вимоги до обладнання для зберігання соків плодово-ягідних спиртованих, морсів плодово-ягідних водно-спиртових, настоїв водно-спиртових та ароматних спиртів 55
  6. Реферат на тему (1126)

    Реферат
    У бойовій обстановці солдатові доводиться діяти на різній місцевості. Він повинен сам визначати ціль і від­стань для стрільби, напрям свого руху, місце свого зна­ходження та ін.
  7. Реферат на тему: Аграрна реформа П. Столипіна

    Реферат
    Історики та економісти по-різному відносяться до столипінської аграрної реформи та її наслідків. Одні – нещадно критикують, інші – вбачають у ній багато цікавого і корисного навіть для сьогодення.
  8. На шляху до українського Відродження Розробки уроків, позакласних заходів та дитячі творчі роботи, присвячені

    Урок
    На шляху до українського відродження: Розробки уроків, позакласних заходів та дитячі творчі роботи, присвячені 20-й річниці незалежності України /Укладачі: Ю.
  9. На жаль чи на щастя, не зможу розповісти зворушливої легенди, як увійшов у моє життя образ Тараса Шевченка. Її не було, як не було ані його портрета у батьківсь

    Документ
    На жаль чи на щастя, не зможу розповісти зворушливої легенди, як увійшов у моє життя образ Тараса Шевченка. Її не було, як не було ані його портрета у батьківській хаті, ані “Кобзаря”.

Другие похожие документы..